Ось є така доволі поширена думка, що під час війни владу критикувати не можна. Мовляв, слід єднатися, гуртуватися й говорити лише про конструктив і позитив. А за критиканство та панікерство треба взагалі розстрілювати. Поширена ця думка передусім серед самих представників влади. Ними ж вона поширюється й далі.

Я, в принципі, не проти. Не проти єднатися й гуртуватися. Навіть із представниками влади. Але ось біда: як не намагався відчути себе єдиним цілим із яким-небудь чиновником чи депутатом - не виходить. З ними важко гуртуватися. Тому що ти ж не знаєш, що в нього у голові, в цього чиновника. Може, доки ти з ним гуртуєшся, він у цей час розпилює бюджетне бабло. І ти, сам того не бажаючи, просто згуртувавшись, теж стаєш до всього цього причетним. Оскільки позитив позитивом, а на хабарах чомусь постійно ловляться саме чиновники, а не поети.

Відсутність довіри

Я хотів би відчувати до представників влади якщо й не пієтет, то бодай довіру. Мені б хотілося, переглядаючи зранку новини, бачити знайомі симпатичні обличчя клерків, що звітують про пророблену роботу, оперуючи реальними цифрами. Хотілося б, зустрівши на вулиці якого-небудь голову якої-небудь райради, по-дружньому перепинити його, поплескати по плечу й запитати, мовляв, як там родина, шо діти, як теща. А він щоби у відповідь відповідав щось на зразок того, що вдома не буває, оскільки ночує в робочому кабінеті з огляду на виробничі завали й відповідальність перед громадськістю.

Хотілося б дізнатися прізвище свого депутата не з кримінальної хроніки. Хотілося б читати податкові декларації міністрів без почуття скепсису. Хай без захвату. Просто з розумінням. Головне - без цього постійного перманентного скепсису. Хочеться вірити міністрам. Так, щоби міністр давав коментар у кулуарах, і ти розумів - у кулуари він забіг випадково, між здачею чергового об’єкту й засіданням робочої групи. Тому що зазвичай бачиш такого міністра й розумієш, що кулуари для нього - рідний дім, і гуртується він у цих кулуарах хіба що з іншими міністрами.

Головна загадка влади

Природа влади загадкова й незбагненна. Вона вабить та інтригує. Влада загалом - набір міфів та загадок. Головна загадка, звісно - чому вони всі крадуть? Демократи, консерватори, комуністи, патріоти. Олігархи, вихідці з низів, незалежні журналісти й офіційні наложниці. Що з ними всіма відбувається? Ми ж читаємо їхні передвиборні програми. Яким пунктом там прописано "буду красти, як не в себе"? Ми ж знаємо їх усіх у приватному житті.

У приватному житті вони всі милі й безпосередні, у них у всіх є дачі, хобі й благодійні фонди. І лише потім виявляється, що дачі куплені на хабарі, хобі - для статусу, а через благодійні фонди прокачується бабло на наступну дачу. І як після цього з ними гуртуватися? Що нас може об’єднати? Хобі? Але я не люблю гольф. Я люблю футбол. По телевізору.

У чому причина цієї безберегої, безкінечної та безнадійної жадібності? Чому вони не можуть спинитися? Чому не може спинитися бодай один із них? Скажімо той, хто накрав найбільше. Для чого йому ще? Чому молоді, амбітні, сповнені рішучості й запалу бізнесмени, активісти й лідери думок, потрапивши до коридорів влади, перетворюються на корупціонерів? Де ця точка неповернення, де межа світла й тіні?

Всьому є пояснення

Звісно, є цілий ряд причин, із якими не можна не рахуватись і на які не можна не зважати. Стара, наскрізь корумпована система, низький рівень життя, соціальна нестабільність, продажне судочинство, кримінальне минуле, спайка політики й капіталу. Тут і не захочеш - почнеш красти. Тим більше - чому це ти не захочеш? Всьому є пояснення, зумовленість та закономірність. Але головне, звісно, не це.

Гадаю, головною причиною є те, що всі вони, заходячи до владних кабінетів, продають душу дияволу. В прямому сенсі, звісно, без метафор. Десь там в окремому кабінеті, скажімо там, де раніше сидів представник органів, нині сидить представник диявола. І дорога до відділу кадрів лежить лише через його кабінет. І там вони підписують угоду, де зобов’язуються красти в обов’язковому порядку. Ну й скріплюють це все кров’ю. Інших варіантів я просто не бачу. Інакше як пояснити: кров, смерть, війна - а в них ніби нічого не сталося, в них податкові канікули й великодні корпоративи. Ясно, що це не від поганої вдачі. Є контракт, вони його виконують. Вони просто люди слова.

Відповідно, постає питання боротьби з корупцією. І тут так само слід враховувати вищенаведений факт. Інакше все це не матиме жодних наслідків. Очевидно, що за таких умов жодна судова реформа, жодна чистка правоохоронних органів і жодна люстрація не мають сенсу. Що тебе люструвати, якщо ти вже встиг продати душу дияволу?

Очевидно, що застосовувати слід інші методи. Скажімо, методи святої інквізиції. Скажімо, вогонь. В сенсі, багаття. Ощадливо й екологічно чисто. Можна кидати у воду. Випливе - значить устиг продати душу, значить на вогонь. Потонув - значить не встиг, значить поховати з нарахуванням пенсії вдові та сиротам. Можна батоги застосовувати. Можна кістки ламати. В яму з крокодилами кидати, врешті-решт. Творчо підійти, одне слово. Залучити громадськість, підтягнути інформаційних спонсорів. Середньовічна Європа змогла - і ми впораємось. Когось спалити, когось за ребро підвісити. Пару міністерств можна на галери посадити. Ну і далі вже жити по-новому.