Певній кількості з них пощастило повернутися із таборів та заслань живими. В ті "золоті", однак кровожерливі часи брежнєвського сну їх арештовували, катували, засуджували до ув´язнень, доправляли у психлікарні. Суспільство…? Суспільство ставилось до цього з мовчазною згодою. З розумінням. Бо це справді здавалось божевіллям: боротися за Україну, за мову, за віру, за свободу. Навіщо бути готовим померти за примарні ідеї, коли є ковбаса та рухома черга на автомобіль "Жигулі"?

І тут навіть важко оцінити, що було гіршим - оте мовчазне розуміння чи абсолютне незнання. Радянська влада катувала їх непублічно, щоб жодною мірою не створити їм образ мучеників, щоб знання про ковбасу було, а думок про цих світлих і незгодних - ніколи і нізащо.

Певній кількості з них пощастило повернутись живими. Що вони побачили? Вони побачили мене. Нас. Дітей, які співали піонерських пісень та мріяли про джинси. Жінок, що тягли додому по дві авоськи у кожній руці. Чоловіків, які обурювались діями поганого начальника, але, звісно, не готові були говорити про це нікому, хіба що тільки товаришам, з якими можна "сообразить на троих".

Що вони сказали один одному, всі ці "щасливчики", яких не вбили карцери, хвороби та голодування на знак солідарності із іншими в´язнями сумління? До речі, ще є в кого про це спитати. Поки що є…

Тільки навряд чи вони сказали один одному: "Та давай все кинемо. Ці люди - невиправні. Бетонна стіна, друже. Відгородимось від них. Хай ідуть геть за свої міщанські лінії, за свої килимово-кришталеві блокпости. Зробимо вигляд, що їх не існує. Будемо створювати наше. Візьмемо до себе тільки правильних, хороших. А всі ці "піонери" та "комуністи" хай гинуть, тим більше вони самі цього хочуть…"

Чому вони боролися за нас?

Чому вони не відмовились від мене? Я не була варта того, щоб за мене боротись. Мене, щоправда, не цікавила ковбаса. Але зовсім не тому, що я була розумною та "не такою, як всі". Ні. Просто то був час призначених за віком рожевих мрій. Довжина чолки, спідниці та підборів - такі були мої пріоритети. Я мала б здаватись невиправною, бо відтягнути мене від побачень, зітхань та хлопців, яких ми тоді називали "женихами", не зміг би ніхто. Я була принцесою соціальної відсутності та королєвішною громадянської порожнечі.

Можна поздоровити тих, хто був принципово іншим. Можна позаздрити тим, хто в польоті 1991 року привласнив їхню мрію, професійно змінивши партбілет на вишиванку.

Але вони й тут нікому не дорікнули. Ну, що за люди?

Де Схід?

У мене немає плавного переходу до наступної думки. Вона формулюється непевно і поки є не готовою зв´язатись з іншими, сформульованими точно і послідовно. Вона складається з питань, відповіді на які мене не влаштовують. Лякають.

Я думаю про географію. Я думаю про те, де знаходиться місце, що його модно було називати "буремний Схід", що й по сьогодні відзивається на індустріальний псевдонім "Донбас", що скорочується до ОРДО чи ОРДіЛО (окремі райони Донецької і Луганської області. -  Ред .)?

Де воно? Там, де галльські землі, загарбані римлянами, чи індійські, завойовані Британією, там, де окупована Юзівка, Харків, Париж та Відень, там, де ніколи не завершується Волинська різня, там, де Аушвіц, Руанда, Сребрениця.

"Схід" - це місце, де йде війна. І скільки є на Землі людство, стільки існує в нього "Схід". Місце, де настає кінець людяності, де Зло, що його називають різними прізвищами - Ашшурбанапал, Олександр Македонський, Наполеон, Гітлер, Путін - сміється, бо смерть його тішить. Бо смертю тільки воно і жевріє, і насолоджується, а тому перетворює на смерть все і всіх. Навіть тих, хто здається умовно живим.

Внутрішня війна

Але чому я не можу відгородитись, абстрагуватиcь, сказати собі й іншим про неунікальність, про перемогу, про досвід, який вже був пережитий, а тому точно буде пережитий знову?

Бо є "внутрішній Схід". Місце, де йде війна. І там вже я сама, а не хтось, вбиваю і хочу негайної розправи. Там я, а не хтось інший, проклинаю, відвертаюсь, плююсь та лопаюсь від ненависті. Там, на "внутрішньому Сході", я поводжу себе так само, як ті, що прийшли вбивати мою країну і моїх друзів. Не на фронті, що було б виправдано, а на "внутрішньому Сході", напад якого може статися де і коли завгодно - при читанні стрічки новин, у поїзді, в магазині, на прогулянці.

Я бачу, як "внутрішній Схід", що є у кожного, то розростається і вибухає, то покривається ожеледдю байдужості, то стікає кров´ю. Він викидає назовні слова про неможливість жити разом, про стіни та рви, про ментальні розриви і про втому від війни і від тих "неправильних людей".

На "внутрішньому Сході" я іноді гину. І інші люди час від часу гинуть теж. Хороші, не злі, щирі, в якийсь момент вони і я віддзеркалюємося і стаємо схожим на наших ворогів. Безжалісні, абсолютно праві, святі у кожному своєму кроці, досконалі від народження, осяяні силою духу, який ніколи не знав спокус, ми не даємо шансу ані дівчинці, що заглиблена в думки про довжину своєї чолки, ані жінці, що знову і знову полює на ковбасу, ані чоловікові-перевертню, що вже готовий змінити партбілет-триколор на вишиванку. "Геть їх! Геть…", - кричу я і падаю, розірвана ненавистю на клоччя. Шматки ці можна ще зібрати. А з ними - й неприглядну правду, яку не хочеться визнавати. Бо вона схожа на вирок.

Ти ховаєш свою вчорашню та сьогоднішню слабкість за готовністю бути жорстким.

Ти не хочеш визнавати власної втоми і порожнечі, а тому називаєш пустими та нікчемними інших.

Ти вважаєш, що не вартий любові і прощення, але добре, що є гірші за тебе, і їх можна таврувати та проклинати.

Ти не віриш у власну неповторність та унікальність, отже там, де оселилось Зло, ти бачиш однаковими всіх.

Хтось відмовив тобі у праві на помилку і глупство, тепер ти робиш з кимось те саме.

Ти боїшся бути незрозумілим, негідним, чужим і тепер голосно кричиш, щоб ніхто не здогадався, як тобі страшно.

Табір, ув´язнення, заслання, психлікарня, смерть. Іноді здається, що це є єдиний спосіб перемогти свій "внутрішній Схід". Люди, яким колись пощастило вирватися з лап держави-вбивці живими, не відмовили мені у праві стати дорослою. І ніколи не дорікнули, що процес йшов досить повільно.

Я знаю, як це легко - загинути на "внутрішньому Сході". Як іноді навіть хочеться це зробити.

Тут так просто не перемогти. Хоча б встояти. Треба спробувати встояти. Це я собі. Собі. Тож ідеальні люди можуть не турбуватися.