Така література більше промовляє до сердця читача, - розповідає харківський літературний критик 37-річна Тетяна Трофименко 25-го вересня на дискусії "Пропаганда і культура" в рамках фестивалю сучасного мистецтва Гогольфест.

- Збірний образ чоловіка на фронті зробити важко. Потрапивши на фронт, вони не всі усвідомлюють за що воюють. "Захалявні" книжечки з якимось тезами були б корисні. Позиція постійної війни дуже чітко лунає в творах Оксани Забужко й добре проглядається в "Музеї покинутих секретів". "Війна триває", - вона говорить три роки тому й ми всі дивуємось, яка ж війна, все ж чудово, у нас толерантне демократичне суспільство. А тепер ми вже розуміємо, що ми щось проморгали, й що, можливо, посиливши пропаганду, ми б мали зовсім іншу історію, - розповідає Трофименко. - Мені здається, що "Музей покинутих секретів" Оксани Забужко був таким сигналом, що скоро розпочнеться. Шкляр, Забужко, переможці конкурсу Коронації слова писали про війну ще до війни. Це був сигнал того, що ми повертаємось до історичних подій. Хоча письменники й поети були приголомшені Майданом, Кримом, а потім Сходом України. Не відразу почалось все відбиватись в текстах осмислено.

"Музей покинутих секретів" - роман 55-річної письменниці Оксани Забужко, що вийшов у 2009 році. Розповідає про життя 3-х поколінь від 1940-х років до початку 2000-х. Головними героями є журналістка й торговець антикваріатом, які намагаються віднайти історію своїх родин. Починаючи від УПА, Голодомору й, закінчуючи Помаранчевою революцією 2004-го року, вони міркують над минулим й майбутнім своїх сімей та всієї України

- Немає сенсу аналізувати, хто краще писав про війну Ремарк чи Григір Тютюнник, - розповідає Трофименко. - У Харківському літературному музеї ми створювали виставку про війну. Робили на Facebook опитування, які твори світової та українськоі літератури вразили людей свого часу. На першому місці був Ремарк. Й знаєте що? Ніхто не ходить на цю виставку. Молодь віддає перевагу тому, щоб у садку з гітарою посидіти, ніж слухати чьос. Мені здається, що суспільство включено у ці процеси: хтось бере участь у війькових діях, хтось займається волонтерством, але більша частина населення в цю війну не включена, і для них все, що пов´язано з нею - виразно  негативно марковане. Ті ж ветерани, на зустрічі з якими нас примусово водили під час навчання у школі. І мені здається, що це також проектується на цю війну.

 Участь у дискусії брали літературний критик Тетяна Трофименко, журналісти Марія Семенченко та Тетяна Терен. Говорили, які книги треба передавати на Схід України військовим та місцевим бібліотекам. Найчастіше військові просять поезію — Василя Стуса, Василя Симоненка та Ліну Костенко, також історичну літературу й публіцистику. У міських бібліотеках є попит на сучасні українські книжки для дітей й історичну літературу

- Професійний письменник у нас один, це, як відомо, Андрій Кокотюха. Це людина, яка може поставити собі мету написати роман на таку-то тему, розділити тисячі знаків на кількість днів й написати. До речі, про Майдан він уже роман написав й прямо скажемо, що він не вражає. Це не та література, що вибиває з колії й викликає сльози, - іронізуєТетяна Трофименко.

- Щодо репортажності в романах про війну, то її буває забагато. Людина вважає, що це репортаж, але насправді це просто щоденник. Бо хочеться всім поділитись. Наприклад, на конкурсі "Самовидець", в декількох репортажах події були пов´язані з вживанням алкоголю, а після цього вживання алкоголю хтось подів кудись зброю, яку не може знайти, про протистояння з місцевими мешканцями писали, особливо з жінками - якісь речі, які можна назвати гіпперреалізмом. А от художності дуже бракує. Добре, коли є документальні збірки, але це має бути заявлено, щоб людина могла зрозуміти:"А, оце для мене". А домогосподарка, яка хоче отримати емоції, буде читати "Маріупольський процес" Галини Вдовиченко, де ці події пов´язані з більшою мірою художності. Це той варіант, який простому читачеві зрозумілий.

Долучитись до дискусії мали відомий український письменник Василь Шкляр й письменник та драматург Богдан Жолдак. Але на зустріч так й не прийшли.

- Я мріяла про цю зустріч з Василем Шкляром. Усі ми пригадуємо ті події, що були пов´язані з виходом роману "Чорний ворон". Потім з відмовою від Шевченківської премії й тим, як була обурена частина інтелектуальної громади ліберального спрямування тією ідеологією, яку Шкляр нам пропонує у "Чорному воронові". Добротна права ідеологія. Були великі зауваження до вживання слова "жид", й опису "кацапидли" як образу, який немає права жити на цій землі. Мову ненависті закидали Шклярові. Я була серед тих критиків, які були шоковані таким ворожим агресивним зображенням китайців, росіян, євреїв у лавах Червоної армії. Звичайно, ми не симпатизували їм теоретично три роки тому, але тоді ми її заперечували. Мені здається, що перечитуючи зараз "Чорного ворона" після тих подій, що відбуваються в Україні, вже ні в кого не виникнуло би зауважень щодо відрубування голови якомусь" кацапидлу". Зараз, оглядаючись назад, мені здається, що, можливо, ми справді були не праві під впливом наших ліберальних ілюзій. Даремно ми не купували "Чорного ворона" й пачками не відправляли в Дебальцево й в якісь населені пункти Донбасу. З позиції пропаганди мені здається, що люди на Сході щось зрозуміли б з цього тексту, а можливо їх навпаки би це все відлякало. Навряд чи ми мешканцям Сходу України зараз запропонуємо читати Шкляра. Але з точки зору пропаганди, для цих територій, цих людей, ми щось не зробили. Якоїсь лагідної українізації ми не провели, - говорить Трофименко.

- Ми багато надій покладаємо на тих, хто прийде з фронту. Вони спочатку розстріляють президента й Верховну Раду, а потім напишуть великий роман. Можливо, не роман, але вірші ми отримуємо звідти якісні. Це велика біда, що в письменників бракує досвіду поза сферами їхнього життя, тому ми постійно отримуємо величенькі оповідання чи романчики з життя інтелектуала, який в гіршому разі закінчив український філфак, в кращому - попрацював десь на заправці. Не переконують їхні твори. А досвід, який здобудуть на фронті, нехай він буде травматичний, але це підштовхне для створення чогось нового й правдивого. Принаймні з Чехом я на це дуже сподіваюсь.

Зараз на Сході України знаходяться українські письменники й поети — Антон Кушнір, Артем Чех, Борис Гуменюк, Олег Короташ. 

Олександра ВАСИЛЬЄВА