«Україна — це Європа!» — таким було одне з гасел Євромайдану. У книжці Анатолія Ахутіна «Европа — форум мира», Європа розглядається не у поширеному політизованому руслі, а у світлі культурологічної цікавості. Структура видання схожа на «матрьошку» навпаки: спочатку висвітлюється базова одиниця аналізу, вона помножується й утворюється наступний розділ. Далі бачимо висвітлення особливостей взаємодії цих одиниць і висновки щодо їх взаємодії. У завершальній частині книжки ця єдність, створена з окремих одиниць, отримує синергетичну особливість і збільшується до неймовірних розмірів.

Для Ахутіна людина європейської культури — це особливе створіння, що має унікальну ментальність. Особа створена в європейській культурі дивується собі, цікавиться собою, вона намагається знайти відповідь і на те чому вона ставить ці питання, тобто рефлексує. Взаємодіючи окремі європейці створюють особливу культуру, побудовану на основі грецької філософії, що стверджує пошук «логосу» в існуванні світу.

 У розділі «Європа: бытие в культуре (культурное самоосознание Европы)» автор  стверджує культурну барвистість Європи. В її поле входять різноманітні етноси, мови, ментальності, конфесії. Історія європейського тіла сповнена трансформаціями й зіткненнями.

Це тіло без голови, без особливої сили, яка створила б і підтримувала спільне буття. Світи європейської культури постійно перебували у діалозі. Вони наштовхувались один на одного на кордонах і починали розуміти власну окремішність і визначеність, що спонукало їх до спрямування буття на  власні першопочатки.  Для Ахутіна не існує іншого об’єднавчого матеріалу, який би стверджував спільність Європейського простору, крім культури. Політичні об’єднання, мови, конфесії, культури, які створили історію, пов’язані лише у культурному бутті.  Автор знаходить для історіографії смисл слова «Європа»: «Європа не пусте ім’я в історичних працях, а назва особливого — багатоманітно індивідуїрумого — буття людини».

Розділ «Что такое Европа?» вводить читача в історію використання  слова «Європа», як інструмента для позначення спільних цінностей і самоідентифікації. Тут ставиться питання: «Як існує поняття Європа?» Автор заперечує історіографічну точку зору М. Блоку, що стверджує створення Європи, як результат перемішування автохтонних культур. На його думку, Європа існує концептуально, тобто завдяки ідеї про себе, і вона була створена тоді, коли була утворена ця самосвідомість. Вона не є статичною, і її важко конкретно окреслити у часі. Проте існує ключовий принцип розуміння формування самоусвідомлення  —  осмислення спадщини. Європейська культура не ставить на меті виокремити дещо як спадщину, дещо як своє. Будь-яке чуже стає своїм чужим. Саморозуміння Європи — це різні способи трактування спадщини і її використання.

Побачити культурні шари, що утворили Європу, змогли історики. Вони придумали достатньо рецептів, які відображають вплив різних епох на розвиток культури Європи. Проте автор зазначає, що побачити цей вплив легко, однак зрозуміти, як ці окремі течії історичного процесу утворили єдине культурне поле, набагато складніше. Як  сукупність хронологічно розірваних, якісно відмінних потоків змогли створити дещо, що ідентифікувало себе з певного етапу (ідея Європи як цивілізації увійшла у використання у ХVІ столітті)  й досі себе ідентифікує як ціле? Тут Анатолій Ахутін знаходить, ключові етапи саморозуміння Європи. Античність сповнена грецькою філософською думкою — ядром європейської людини і римсько-латинською  централізованою культурою, і політичною системою, коли середньовіччя наповнене полемікою християнства.

Новий час же створив дуалістичне саморозуміння Європи. Воно поєднує раціоналізм і ідею науково-технічного прогресу та ідею розширення культурного світу, тобто включення у свідомість цінностей епохальних культурних архіпелагів. Наприкінці ХІХ ст. це протистояння повністю оформлюється. Розтушування культур у положенні рівнозначності на історичній мапі світу, стає на шляху ідеї розвитку єдиної культури, заснованої на раціональному принципі стандартизації. Це пов’язано з картезіанським поглядом на гуманітарні науки, як на такі, що мають функціонувати завдяки  незаангажованій взаємодії об’єкта вивчення і суб’єкта, що його досліджує. У цих відносинах ego науковця має відкинути свою особисту позицію і розглядати об’єкт з висоти постаменту раціональної науки, проте Ахутін зазначає, що такий спосіб досягнення наукового знання неможливий, оскільки дослідник не може оминути існування у певній точці історичного континууму, з якої відбувається споглядання, стає неможливим повністю відкинути суб’єктивізм думки у гуманітарних науках. Це призводить до формування особливого саморозуміння нової Європи. Епохи й їх культури дістають нове життя, проте вони існують поза своїм історичним буттям, лише як музейні експонати, як об’єкти дослідження. Культури існують у Європейському просторі на рівних правах, але це не вони є рушійною силою взаємодії, не вони освоїли Європу. Вона сама збільшилася до такого розміру, що дозволив культурам вступити у спілкування.

Усе це відбувалося до сучасного періоду, коли розширення було колонізацією та освоєнням нового простору. Європа диктувала культуру, була мірилом освіченості й культивування людини, й завдяки цьому розпочинався конфлікт, що надавав культурам самосвідомість...

Автор  знаходить, що глобалізація — це європизація, у тому сенсі, що ці процеси мають одну мету. Ззовні ці процедури виглядають, як спроба підпорядкувати культури єдиному тренду (ніби колонізація) — глобальному чи європейському, але внутрішні конфлікти створюють положення, в якому культура може споглянути на себе з боку, побачити свої особливості, виокремити себе й зрозуміти своє існування, як один з можливих варіантів. І тут  у глобалізованому спілкуванні бачимо європейське — відкриття іншого у власній свідомості. Саме тому Європа виглядає як куратор цього процесу. Вона глобалізує відомий їй світ для спілкування.

В останньому розділі, що називається «Европейская культура как собрание времен», автор окреслює ренесансний характер історії. Історія, наголошує він, — це не відносно автономні етапи, що прориваються крізь час і не ступенево-ієрархічний шлях розвитку, — це спілкування між співучасниками історичного процесу. Смисл культурних епох відроджується і не у формі спогадів чи німих пам’яток. Використовуючи концепцію «великого часу культури» російського філософа Бахтіна і цитуючи його, А. Ахутін більш чітко окреслює ідею діалогу культурних епох у європейському просторі. Для нього культури перебувають у безкінечному діалозі. Вони перемовляються через перегородку часу завдяки тій спадщині, що вони залишили в історії. Дійсно великі твори живуть найповнішим життям, що підсильне мистецтву. Їх смисл перетікає з епохи в епоху, транспортуючи культуру свого часу, співнароджуючи сучасність; епохальні культури переливаються за межі історичних  рамок, у яких відбулось їх створення.

Особисто для мене, книжка  стала лікувальним бальзамом. Я зміг отримувати естетичне задоволення від слова «Європа», зустрічаючи його  у тексті. Коли  читав книжку, політичні конотації цього слова майже зникли з горизонту моїх думок, і лише десь зовсім далеко: за колонами Парфенону, за стінами Колізею, за фресками Сікстинської капели та й за скульптурами Тріумфальної арки, виднілись мені геополітичні питання сучасності.  Книжку  варто читати тим, хто цікавиться філософією, культурологією та історією.

Станіслав БРУС