Наприкінці минулого тижня у Києві в Музеї книги та друкарства в рамках фестивалю «Азбукове королівство магів і янголів» відбулася презентація збірки «Малі українські діярії XVII—XVIII століть», упорядкованої Валерієм Шевчуком, яка побачила світ у видавництві «Кліо». До книжки ввійшли маловідомі широкому українському читачеві щоденникові твори гетьманської доби. Власне, «діярії», або «діаріуші», поєднували в собі риси приватного щоденника з ознаками локального літопису, інколи їх так і називають — «малі літописи». Письменник, літературознавець та історик Валерій Шевчук підготував до друку, переклав сучасною українською мовою та прокоментував сім таких творів. Вони належать представникам вищих станів тодішнього суспільства — духовним особам і старшині. Це Атанасій Филипович, Дмитро Туптало, Юрій Винницький, Микола Ханенко, Пилип Борзаківський і Павло Ладинський, Петро Апостол і Гедеон Пазин.

«Валерій Шевчук — це енциклопедист, який знаходить для нас усіх надзвичайно багато важливої історичної інформації, — розпочав презентацію історик, директор Науково-дослідного інституту козацтва Тарас Чухліб. — Сім щоденників, якісно оформлених чудовою художницею Наталею Михайличенко, були дотепер важкодоступними. Хоч дещо з них свого часу ввели в науковий обіг, але це було давно».

«Книжка довго йшла до друку, — розповів Валерій Шевчук. — Одного разу вона вже була готова, але інше видавництво в останній момент відмовилося її друкувати... Українська культура нагадує мені айсберг. Нагорі видно лише невеличку частину, а під водою ховається величезна махіна. Нас завжди намагалися робити дурнями, доводили нам, що наша культура убога, дрібна. І мене це запалювало. Завжди хотілося довести, донести до всіх, що насправді українська культура велика, і ми її ще не пізнали. Зокрема, культура бароко. А українське бароко безподібне, воно не має аналогів у світі, воно автентичне своїм виконанням, хоч його ідея була взята в Італії».

Упорядник переконаний, що у книжці поєднуються суто історичні характеристики з літературними. Адже на той час через релігійні обмеження в Україні не було розвинутої прози, і літописи та діаріуші стали ніби її прототипом.

«Деякі з цих діаріушів дуже цікаві літературно. Наприклад, записки Пилиповича, в яких він зображує себе таким собі Дон Кіхотом, який скрізь екзальтовано доводив, що православна віра — найкраща. Текст повний несамовитого настрою, в ньому є розкішні описи. Зізнаюся, що на його основі я написав повість «У пащу дракона». Або описи Москви Ханенком (у своєму творі він розповідає про подорож гетьмана Скоропадського до царя в надії оборонити рештки автономних прав Гетьманщини). Він ніде прямо не висловлює свого ставлення до цього міста і країни, але підкреслено фактографічними, нібито відстороненими описами дуже виразно  показав, у яку жахливу тюрму Україна влізла, яка це хвора, дика і розгульна країна. Це справді тонкий художній твір. Переконаний, «Малі українські діярії» відкриють багатьом читачам нову площину нашої літератури і культури. Багато чого з української старовини ще треба пізнати. Але багато й пішло димом. Наприклад, у пожежах. Є описи, як горіли книжки тут, у Лаврі, й студенти та професори кидались у вогонь, щоб врятувати хоч щось. Дослідники вважають, що в нас є, скажімо, близько дев’ятисот старовинних філософських трактатів. Їх іще треба повертати в культуру. Щоб ми не почувалися неповноцінними. Задля цього всі мої труди!»

А завершив презентацію виступ гурту «Хорея Козацька», який грає на автентичних інструментах давню українську музику та стилізації. Серед їхньої програми виявились і пісні на слова авторів книги — зокрема, Атанасія Филиповича та Дмитра Туптала. І це додало вечору особливої барокової «закругленості».

Кілька слів про впорядковану ним книжку Валерій Шевчук погодився сказати ексклюзивно для газети «День» (на жаль, повноформатних інтерв’ю пан Валерій останнім часом воліє не давати).

— Пане Валерію, чи багато ще діаріушів і взагалі мемуаристики старої України залишається поза широким читацьким доступом?

— У комуністичні часи такої літератури практично не виходило. Але багато чого опубліковано по журналах, зокрема дореволюційних. Наприклад, у «Киевской старине». Багато чого надрукували у діаспорі. Це справді багатий матеріал, у мене вдома він займає цілу полицю. А відколи Україна стала незалежною, пішла нова хвиля таких видань. Але все одно видано, доступно далеко не все, мало що належно осмислено.

— Що ця книжка дасть читачеві з сучасним розумінням культури?

— Унікальний фактичний матеріал, який викладено в досить вільній формі. Маса автентичної інформації. Тому, хто цікавиться минулим своєї землі, ніяк не обійти цієї книжки. Зрештою, таких збірників дотепер просто не було.

— Над чим зараз працюєте?

— А от про це я ніколи не розповідаю.

Олег Коцарев