Роман Євгенії Кононенко - про письмо і сповідь як терапію і порятунок. Особливо коли гріхи минулого тяжать і не відпускають. А саме так склалося життя у багатьох її неприкаяних героїв.

Убога київська слобідка десь на Татарці, злидні, терор тридцятих, далі Друга світова й окупація. І кар’єра енкаведиста, до службових обов’язків якого входить виконання смертних вироків.

Із таким-от життєвим набутком Іван Івак приходить спочатку в літературну студію, організовану для талановитих чекістів (!), а далі й посідає своє місце в ієрархії українських радянських письменників.

Усе ніби добре склалося, та вже на схилі віку із шафи раптом починають з’являтися жахні скелети.

Скажімо, довелося вислухати передсмертне зізнання дружини: як її ґвалтував безпробудно п’яний сусід по комуналці, також пильний співробітник НКВС, погрожуючи у разі незгоди запроторити чоловіка в тюрму. А ще ж із роками частішають нічні кошмари, виснажує астма.

Прокляттям ката виявилася сама незмога померти (навіть спроби самогубства були невдалими) і таким чином утекти від докорів сумління.

Сповіддю стала автобіографічна книжка, і лише дописавши її, чоловік помер просто за робочим столом.

Можна, проте, сумніватися, чи такий досвід надається для саморефлексії та опису, чи можна розказати правду про кар’єрне зростання ката у формі сержанта…

За кілька років дивним чином зниклий рукопис потрапляє у руки сина письменника, сповідь читає онук. Виявляє при тому, що рідний дід розстріляв діда його нареченої. І як жити з таким знанням, з таким обтяжливим спадком?

Власне, про що думаєш, прочитавши "Останнє бажання", то це про відповідальність.

Дотримання біблійних заповідей у контексті роману Євгенії Кононенко починає видаватися чимось конче необхідним тут і тепер, у просторі навіть не буття, а побуту.

Ланцюг зла сплітається міцно, кільце чіпляється за кільце, але все ж у наших силах принаймні спробувати його розірвати.

ВЫра Агеєва