доби Розстріляного відродження, як коло письменників і літературознавців, відоме під іменем «неокласиків». Відповідно, й сама антологія має назву «Київські неокласики».

Упорядкувала цю антологію дослідниця літератури Наталія Котенко. Її завданням було показати неокласиків у якнайширшому контексті, не вузьким, але ширшим колом. Адже традиційно до цієї групи зараховують головно кількох поетів двадцятих-тридцятих років. Це, звичайно, визнаний лідер і «метр» неокласиків Микола Зеров; творчо найплідніший і, можливо, найпотужніший з усіх Максим Рильський; Павло Филипович; Освальд Бургардт (він же Юрій Клен) і Михайло Драй-Хмара. Їх іще називають «п’ятірним гроном» — означення із сонета Драй-Хмари «Лебеді», в якому вельми прозоро вгадувалися п’ятеро друзів-поетів, котрі опинились у трагічних умовах радянських часів. Вони зійшлися на ґрунті доброї освіти, яка органічно поєднується з академічною наукою; усвідомленої літературної праці, спрямованої на підтримання й промоцію культурної тяглості та розвиток перекладу; на ґрунті уваги до літературної форми — стрункої, пружної, багато в чому класичної, — зрештою, на активному використанні міфів, образів, формул із античної культури («готового слова»!). Багато в чому відмінні, тут ці літератори знаходили спільні текстові знаменники та спільні теми для розмов і жартів — а саме живе спілкування, не теоретичні праці чи маніфести, тримали разом коло «неокласиків».

Та п’ять поетів, зрозуміло, жили не у вакуумі. І ось в антології Наталія Котенко пропонує познайомитися з творами інших письменників і філологів, котрі, по-перше, приятелювали з «п’ятірним гроном», по-друге, сповідували схожі культурницькі ідеї, по-третє мали з ними різного роду взаємовпливи. А отже — й становили одне середовище. Це передусім письменник і вчений Віктор Петров (його ще інколи характерно називають «шостим у гроні»): постать надзвичайно колоритна і загадкова; інтелектуал, самобутній автор, людина, пов’язана з радянськими спецслужбами (але яка при цьому видавала в короткий еміграційний період абсолютно антирадянські книжки); коханець, а пізніше чоловік дружини Зерова; автор, що в часи розквіту сталінської цензури змусив себе назавжди замовкнути. Та ще кілька важливих українських «працівників культури» тих часів: письменник і критик Михайло Могилянський (батько письменників Ладі Могилянської та Дмитра Тася), літературознавець і критик Борис Якубський, дослідник творчості Коцюбинського Ананій Лебідь, шевченкознавець Михайло Новицький, перекладач і дослідник літератури Стефан Савченко, мовознавець і літературознавець Михайло Калинович, політик, журналіст, мовознавець і літературознавець Андрій Ніковський.

Усі ці люди та вже згадані раніше їхні принципи, погляди були просто катастрофічно несумісні з новонародженою тоді радянською дійсністю. Несумісні естетично, політично та побутово. Прихильники науки, глибоко інтегровані в старе українське «громадянське суспільство» (кажучи сьогоднішніми термінами), оспівувачі й дослідники культури минулих, «не прогресивних» часів, інтелігентні, переважно з дворянських (хай і дрібних) або священицьких родів. Зрештою, діячі, що хоч і декларували цілковиту аполітичність і лояльність режиму, раніше таки «засвітилися» за УНР і в деяких відверто «контрреволюційних» проектах. Радянська влада це помічала й усвідомлювала. Як наслідок — і антологія, її біографічні нотки та передмова не залишають у цьому багато сумнівів — саме неокласики стали головними літературними ворогами більшовиків, коли прийшов час репресій. Про це свідчить бодай те, що майже ніхто з авторів, скажімо, цієї антології не зміг у тій чи іншій формі оминути репресій. Відсоток репресованих — розстріляних, замучених у в’язниці, таборі чи засланні або просто тих, що мусили провести певний час у лабетах сталінських катів, — у неокласиків, схоже, був навіть більший, ніж у іншої «ворожої» організації ВАПЛІТЕ, з якою боролися гучніше. Та все ж пам’ять про неокласиків і їхня творчість збереглися.

Автори представлені в антології віршами, перекладами, прозовими текстами чи дослідницькими статтями. Вони доволі розмаїті й дозволяють кожному скласти своє уявлення. Є тут, як уже згадувалося, біографічні матеріали. А якщо тема і спадщина неокласиків зацікавить глибше, то до ваших послуг чимала бібліографія. Вибрати тут є з чого — недаремно ж київських неокласиків практично всі дослідники, незалежно від особистих симпатій, антипатій і смаків, вважають одним із ключових середовищ української літератури ХХ століття.

Олег Коцарев