Повернувшись додому після туру Східною Україною, я перебуваю під враженням від спілкування з незнайомими раніше людьми. Якраз тими, кого ми називаємо українськими патріотами. Їх доволі багато. І дуже багато молоді приходило на зустрічі зі мною і Андрієм Курковим.

Але всюди – і в Харкові, і в Дніпропетровську, і в Запоріжжі – ми чули одне й те ж: молодь зігнорувала останні вибори до місцевих рад. Нам казали, що на виборчих дільницях було доволі мало людей, а ті, що були, переважно належали до середнього та старшого покоління. Як голосує старше покоління на Сході – відомо.

Люди знову вибирали тих, хто їх безліч разів обкрадав, хто забивав їм баки їхньою позірною значущістю ("ета ви кормітє Украіну!"), хто розплачувався за вкрадені мільйони гречкою і хто довів країну до воєнного стану.

Навіть на фоні війни багато з цих людей не змінило своїх поглядів. А молоді все по цимбалах.

І, не змовляючись, всюди нам говорили про те, що пора б уже нарешті заборонити брати участь у виборах тим, кому за 70. Ба й справді – чому людина на схилі віку повинна вирішувати долю значно молодших за неї? Чи навіть тих, хто ще тільки у пелюшках?

Може, бодай таким чином вдалося б позбутися того баласту, як неухильно тягне нас назад, туди, звідки ми за будь-яку ціну намагаємося вирватися. Пуповина з Москвою і совком усе ще міцна і погано рветься.

Коли дехто пропонує нам хорватський варіант, а саме – залучити до виборчого процесу півтора мільйони біженців, то я не був би настільки певним, що це спрацює. Хорватський варіант передбачав, що біженці можуть проголосувати за місцем свого тимчасового перебування, вибираючи депутатів там, звідки довелося тікати. І це в Хорватії спрацювало, бо таки вдалося побороти сепаратизм у Сербській Країні.

Але у нас ситуація дещо інша. По-перше частина біженців, якраз найсвідоміших і проукраїнських, походить з Криму, і їм просто нема за кого голосувати. А по-друге, серед біженців з Донбасу чимала кількість тих, які традиційно голосували за комуністів і регіоналів. Важко сказати, яка це кількість, але ж ми знаємо ті цифри, які фігурували у нас раніше – понад 100%.

Відомий підприємець і книгар Владислав Кириченко, родом із Горлівки, висловив цілком здорову думку: "Донбас перестав бути Україною, коли у моєї прабабці під час голодомору з тринадцятьох залишилося шестеро дітей. А ті, хто вижили, виросли совками. Ніхто з братів моєї мами не переймався тим, що їхні діти не говорять українською. Тепер там "ДНР". Тому я за сектор Гази. Я проти імплементації так званих Мінських угод... Ми не можемо провести нормально вибори на звільненій території Донбасу, а хочемо провести на території, яка нині окупована. Навіщо? Для чого нам 6-7 мільйонів маргіналів, які тягнутимуть Україну в Мордор?

Сектор Гази – це, де-юре, ізраїльська територія. Не уявляю, що хтось з провідників держави Ізраїль в притомному стані запропонує провести там вибори за ізраїльським законодавством. Я маю моральне право про це говорити тому, що в Донецьку, Горлівці та Волновасі залишилися мої могили, мої п´ять поколінь в землі лежать, я там виріс".

Я теж не вірю у те, що вибори в нашому секторі "ДНР"-"ЛНР" щось кардинально змінять. Вони лише легалізують бандитів та убивць, які, законно прийшовши до влади, почнуть розграбовувати кошти, виділені на відновлення Донбасу. Вони вже зараз грабують, що можуть, нищать усю інфраструктуру. Що їх зупинить потім? Поліція, набрана з них самих? Чи поліція, завезена з інших регіонів?

Виходить так, що Україна повинна тепер відбудувати усе те, що зруйнувала не вона, а сепаратисти і російські окупанти? Де логіка?

Та повернімося ще раз до Хорватії. П´яту колону там становили серби і штучно утворені югослави, яких ще у 1953 р. й духу не було. Але вже у 1961 р. виявилося 15, 5 тисяч, і з того часу їхня кількість росла. У 1981 р. їх уже 379 тисяч. Разом із 531 тисячею сербів вони становили чверть всього населення. Але у 1991 р. югославів різко поменшало – їх уже стало 106 тисяч, щоб уже в 2011 році змаліти до кумедних 331 особи. Сербів теж стало менше – понад 186 тисяч.

Кількість хорватів натомість зростала, хоча у 1970-тих роках уже вималювалася тенденція до демографічного спаду, як і у всій Європі. Отже, серби і югослави нікуди не поділися, а стали хорватами.

Тобто межа між хорватами і сепаратистами проходила чітко за національною ознакою. З одного боку хорвати – з другого серби і югослави.

У нас же ця межа розмита, бо і по один, і по другий бік межі бачимо представників різних націй. Тому процес деколонізації і десепаратизації не такий простий.

Росія взагалі не розрізняє російськомовних від росіян – для них усе це росіяни. Нагадаю, що колись Азаров нарахував аж 20 мільйонів росіян, обігнавши підрахуя Путіна на цілих три мільйони.

Російська преса пише про те, що росіяни зараз в Україні тихенько зачаїлися. Харківська журналістка Єлєна Іванова оповіла сайту riafan.ru про те, що у Харкові стало раптом "западенцев больше. Причем, их видно, и они в шоке от нашего города. От мраморного метро, от ночной подсветки, от размаха мегаполиса, от его европейскости, от массы модной молодежи, от позитива гостеприимных харьковчан, их как бы придавливает от всего этого. Но "западенцев" теперь полно".

Я так думаю, що під "западенцами" перелякана дама побачила україномовних харків´ян, яких справді стало більше. Але з чого б то вони були шоковані? Чомусь на шкільні канікули східняки їдуть саме до Львова, а не до Харкова.

Проте цей самий сайт звістить нам і таку карколомну новину: "Кстати, на территории Российской Федерации украинцев сейчас проживает около 33 миллионов человек. То есть, объективно, больше чем, собственно, на Украине".

Звідки такі оптимістичні цифри походять, невідомо.

Мене ж турбує більше картина недавніх голосувань на Сході. Якщо люди, які дивом уникнули долі окупованих територій, усе ще вбачають своє майбутнє тісно пов´язаним з різноманітними покидьками, то залишається лише сподіватися не на хорватський метод, а на метод Мойсея. Подумаєш – ще тільки 16 років зосталося нам блукати своєю пустелею, заки вимруть ті, що були щасливі у рабстві.