Якими бачили чи хотіли показати себе діячі Розстріляного відродження? Про це розкаже добірка автобіографій письменників, літературознавців та художників перших десятиліть минулого століття – у книжці «Самі про себе. Автобіографії українських митців 1920-х років» від видавництва «Кліо».

Сам жанр автобіографії сьогодні виглядає анахронізмом. Сучасний читач, особливо молодий, з ним, швидше за все, малознайомий, адже на роботі та в публічних комунікаціях автобіографія потрібна вкрай рідко. Переважно використовують резюме та короткі біографічні дані – «біо», що містять дату народження, освіту, місця роботи, реалізовані проекти, досягнення та відзнаки, знання мов, професійні навички, іноді кілька психологічних рис. Це та інформація, якої вимагає від нас суспільство.

У двадцятих і суміжних до них роках ХХ століття все було по-іншому. На роботі, при вступі до партії (часто – вимушеному), при будь-якій перевірці та в усіх інших відносинах із державою кожна людина, а особливо публічна, як-от письменник чи художник, мусила раз за разом викладати на папері докладно і факти своєї біографії, й історію своїх ідейних блукань та політичних настроїв. У ранньому Радянському Союзі автобіографія була способом самовиправдання: мовляв, ось, читайте, я помилявся, зустрічався й працював не з тими людьми, але в душі завжди був комуністом, і тепер нарешті з радістю віддаюся в руки рідної партії.

Ця модель настільки в’їлася в підґрунтя самого жанру, що її сліди легко знайти навіть в автобіографіях найсміливіших тодішніх людей, котрі зовсім не хотіли плазувати перед радянською владою. Хоча, звісно, в тих текстах читачу трапиться не лише самі ідеологічні каяття ─ інакше ні видавати, ані читати книжку «Самі про себе» не було б найменшого сенсу.

Отже, якщо ви цікавитеся життям і настроями українських письменників (в книжці переважно вміщені саме їхні автобіографії) цього драматичного періоду нашої історії – вона саме для вас.

Автобіографії розташовано в алфавітному порядку. Звісно, немає сенсу навіть намагатися читати її автора за автором. Єдиний хороший спосіб знайомства з «Самими про себе» ─ відкривати книжку навмання або на прізвищі, яким цікавитесь. Тоді сюжети й сповіді набудуть належної строкатості та позбудуться алфавітної нудьги.

Анотація видавців повідомляє, що до книжки ввійшли життєписи 105 авторів. Приємно, що серед цих 105 людей – діячі зовсім різних напрямків, різного ступеню знаності.

Наприклад, вкінці книжки (відповідно до вимог алфавіту) ви натрапите на автобіографію Миколи Хвильового. Написана російською мовою для партійних потреб, вона різко контрастує з, так би мовити, традиційними текстами письменника. У ній можна прочитати, скажімо, про юнацьке захоплення Хвильового народництвом (безперечне джерело його персональної, екстравагантної версії націонал-комунізму) і про те, як під впливом творів Горького він вирушив «у народ» ─ чорноробом на різні підприємства Донбасу:

« В результате я бросил Дружковский завод.  Поводом к этому послужила и философия горьковских босяков: в то время я увлекся Горьким и его бродячей Русью. Из Дружковки я направился на юг, к морю, по «босяцким этапам». Идейную сущность этого периода моей жизни я могу характеризовать, как быстрое падение к интуитивному анархизму.

Расшифровую: тогда я знаком был с анархизмом по одной брошюре Бакунина, кажется, «Бог и природа» или что-то вроде этого. Очевидно, быть убежденным анархистом я в то время не мог. Почти до объявления войны я работал на Юге: в Таганрогском порту грузчиком, в кирпичном заводе, что возле ст. Иловайской, подвозчиком, на Горловке – грузчиком кокса и т.д… »

Або про те, як багато років він провів на війні, спочатку Першій світовій, а потім Громадянській, і які важкі наслідки це наклало на його психіку. Власне, ця автобіографія – ніби нагадування самого Хвильового про те, як важливо, читаючи, вивчаючи його життя і творчість, враховувати психологічні моменти, його емоційну, нервову та душевну виснаженість.

Цікава також автобіографія Христі Алчевської — письменниці, яка наразі не ввійшла до національного літературного канону як першорядна авторка, але залишається серед визнаних письменників і важливих активістів культури свого часу. Алчевська була представницею, сказати б, «шляхетського корпусу» літератури, приреченого в 1920-ті роки як не на цілковите винищення, то принаймні на повну маргіналізацію.

Тому в автобіографії вона могла розповісти про спілкування з Лесею Українкою, про погані манери поліцейських за часів гетьмана Скоропадського та про, навпаки, дуже елегантного Михайла Коцюбинського:

« Він увійшов у кімнату високий, з допитливими гострими очима, якоюсь джентльменською ходою, й мене відразу вразила надзвичайна стриманість і вишуканість його рухів та білість накрохмалених комірчиків. Мені здалось, що в юрбу до певної міри азіятів увійшов европеєць… ». 

Серед уміщених у книзі автобіографій одна належить маловідомому сьогодні поетові Володимиру Гадзінському. Свого часу я працював з архівом його творів (під час роботи над антологією «Українська авангардна поезія») і навіть розпитував тоді свого приятеля, поета-двотисячника Ярослава Гадзінського, чи він не його предок – на жаль, ні. Але тексти Володимира Гадзінського зараз майже не публікують, і до чільних авторів Розстріляного відродження він не належить.

А проте, і біографію, і творчість Гадзінського не назвеш тривіальними. Поет народився в Кракові, навчався у Віденському університеті, під час Першої світової війни потрапив у російський полон, брав участь у підпільному лівому русі в міжвоєнній Польщі, втік у Радянську Україну, жив і працював у Москві (зокрема займався українською літературою, був одним з учасників об’єднання українських літераторів Росії «СіМ» ─ «Село і Місто»), помер в Одесі тридцять другого року «за нез’ясованих обставин», існує думка, що це було самогубство. Чим не сюжет для пригодницького твору?

Поезія Гадзінського дивакувата і незвична: химерно-урочиста риторика, ескапади в наукову сферу, одночасно наївна і сповнена всіляких складних алюзій та інтелектуальних концепцій ─ таке під ковдрою з гарячим шоколадом не почитаєш. Тому ця автобіографія – дуже важлива публікація напівзабутого автора.

Це можна сказати й про багатьох інших персонажів «Самих про себе». Допоки двадцяте століття продовжує зберігати чимало своїх таємниць, кожна така книжка буде значущою подією. Варто зазначити, що концептуально збірка є продовженням аналогічного, хоч і відчутно менш масштабного видання, що з’явилось у Нью-Йорку 1989 року. Впорядкував його Юрій Луцький, видання має таку саму назву і присвячене кільком найпомітнішим українським діячам ХІХ століття на кшталт Шевченка, Франка, Куліша та Смаль-Стоцького.

Але навіть найбільш значуща книжка ніколи не омине моментів, які викликають запитання. Наприклад, віддавши всю належну пошану праці упорядниці, Раїси Мовчан, хочеться помріяти, щоб її передмова була менш патетичною і пишномовною (не тому що я – «неоцинік» і не розумію піднесеного стилю, а через те, що такий стиль дещо дисонує з самими автобіографіями).

Є сумніви також стосовно доречності слова «митці» у назві книжки. Воно може дезорієнтувати читача, спонукати його шукати в ній передовсім життєписи художників. Також, можливо, доречніше було об’єднати упорядницькі біографічні нотки авторів із їхніми автобіографіями, а не виносити перші «на околицю» видання.

Анатоль Петрицький. Автопортрет, 1912

Зате прекрасно пасує «Самим про себе» використаний в оформленні обкладинки портрет Михайля Семенка авторства Анатоля Петрицького. Тим паче доречний, бо як Петрицький, так і Семенко є героями книжки.

любителям дивних поворотів долі;

дослідникам літератури ХХ століття;

тим, хто хоче зрозуміти, що таке самоцензура;охочим краще розібратися в персональному вимірі української історії.

тим, хто потребує узагальненої книжки про Розстріляне відродження;

прихильникам історій успіху;

під пледом з чашкою шоколаду;кому нудно від надмірних подробиць і без того заплутаної історії української культури.