Упорядник збірки літературознавець Ярина Цимбал добряче підігріла цікавість до першої антології детективної прози 20-30х років іще восени минулого року. А саме тим, що прочитала серію лекцій про український авангард у рамках лекторію Bartleby and co. На кожну із лекцій сходилося близько 50 людей. Тоді ж пролунав і перший анонс нової започаткованої серії видавництва Темпора – «Наші двадцяті».

Ідея проста, але й зухвала. Показати те, що змусить перестати вважати Розстріляне відродження лише розстріляним. Перед тим, як стати епохою терору та страт, це була епоха активного розквіту культури у всіх розуміннях, зокрема й літератури, і не лише високочолої, а й цілком людської, масової. Тоді ж у Харкові з’явився «Універсальний журнал», який заохочував до розвитку масових жанрів на кшталт детективів.

Цикл лекцій із українського авангарду став своєрідною теоретичною базою перед читанням антологій. У рамках «Наших двадцятих» видавець обіцяє після детективів видати збірки репортажів, любовних романів, фантастики, підбірки творів про Київ та Харків.

Як пояснювали упорядники, твори обирали ті, які хоч якось пасували до жанру детективу. Тому, хоча й перші два твори авторів Дмитра Бузька та Гео Шкурупія мають кримінальні сюжети із натяком на розслідування, до детективів їм ще ох як далеко. І те, що саме ці два автори стоять на початку, зіграло не зовсім вдалу партію. Замість того, аби зацікавити читача ще більше, вони викликали яке не яке, але розчарування. Розумію, що Шкурупій – це показний авангард і початок: «Вечір надійшов швидко й непомітно. Він підкрався хижо, як підкрадається леопард, стрибнув і накрив своєю плямистою шкурою здобич», звучить красиво й незвично. Проте на обкладинці нам обіцяли масове, сюжетне чтиво, а його немає. Якби, я була менш підготованим читачем, могла б далі й не читати. Те саме із Бузьком. Ідеологічна історія про службовку Льолю навіює думки, що нам підсунули літературу із дуже відчутною радянською ідеологією, яку направду нині серйозно сприймати складно. І її компенсувати могло єдине: відчутна художня цінність твору, якої якраз і забракло. Проте в обох авторів дуже цікаві біографії, тому не дарма із них починається знайомство. Бузько втік в Європу із заслання в Сибіру. Жив та подорожував Німеччиною, Швейцарією, Італією, Бельгією, у 1914-му закінчив університет в Данії, потім повернувся в Україну. І це ще не все із його біографії. Обидва автори були розстріляні під час сталінського терору. Наступні два – Юрій Смолич та Юрій Шовкопляс дожили до старості.

Далі у збірці справедливість жанру налагоджується. З’являється Юрій Смолич із заплямованою, як спина леопарда, біографією радянського донощика, проте чудовим стилем та історіями. Після прочитання першого твору, кримінальної новели «Мова мовчання» виникло бажання відкласти книжку і більше нічого не читати. Не хотілося «затьмарювати» враження. Йдеться про цілком феміністичний твір, присвячений темі абортів, висвітленої із ракурсу жінки, яка ці аборти робить. І в цій новелці все болісно й чітко зображено, і відчувається співчуття автора. Збірка в певному сенсі реабілітує та відкриває знову забутого Смолича. Суджу із неодноразових відгуків на антологію, які звертали увагу саме на цього автора. Смолич через свою біографію був повністю ігнорований літературним процесом. А дарма. Це саме той випадок, коли письменник не із зовсім чистою совістю писав дуже цікаві твори.

Повість «Господарство доктора Гальванеску» – це своєрідна суміш історій про Фантомаса, пригод Бонда та «Десяти негритят» Агати Крісті. Є класний, доволі сучасний сюжет, крута героїня, яка й виконує роль так званого Бонда та незвичні декорації в маєтку в Молдові. Ці три речі Смоличу дуже класно вдалися. Звичайно, ця, як й інша історії, мають в собі ідеологічну кінцівку із «націоналістами та ворогами радянського народу». Але тут це грає другорядну роль, і відчувається, що автор про це писав тільки через те, що треба було. Остання у збірці історія «Півтори людини» вже більш засмічена радянською ідеологією, адже саме навколо неї крутиться сюжет. Проте описи ГЄС, змалювання героїв, повороти та саспенс витримані на гідній ноті. Цій збірці я найбільш завдячую саме знайомству із Смоличем як із невиправдано забутим автором.

Четвертим автором у збірці став Юрій Шовкопляс, автор найбільш схожих на класичні детективи історій. Його «Проникливість лікаря Піддубного» є цілком милою підбіркою-серіалом кримінальних історій із натяком на Холмса-Пуаро. Серед них є більш і менш вдалі за сюжетом, із меншими чи більшими ідеологічними вивертами, проте читаються вони легко й захопливо. Грає їм на руку те, що вони всі різні та лаконічні. Тут є чисто кримінальні оповідки про село, історії із життя Харкова та появи перших хмарочосів і електрики, морські подорожі радянських пароплавів у грецький порт, детективна із елементами жахів історія про морські пригоди із горами трупів та таємниць. Читання схоже на перегляд короткого детективного серіалу. Розчаровує плоскість майже всіх героїв. І власне, крім як за Піддубним, немає за ким спостерігати. Але, як на першого детективного героя, він має всі типові риси – самотність та самодостатність, гострий розум та логіку, кмітливість, високий рівень цікавості до всього і особливо до людських конфліктів, деяк
у нахабність та закручені вуса, точно як у Пуаро. А беручи до уваги те, що це герої одного і того самого часу, виглядає Піддубний досить органічно.

Історії читаються легко, як і пасує масовій літературі, Незважаючи на невелику кількість застарілих слів. Попри те, що тексти пройшли редакцію та адаптацію, з творів у «Пострілі на сходах» не викинули жодного слова. І адаптація в даному разі означає, як пояснює упорядниця, «”тільки узгодження з сучасним правописом, і це ніяк не стосується лексики і слововжитку».

Збірка очевидно не зможе посунути сучасних детективів, це все таки продукт свого часу. Проте сама її поява цікава й важлива. Цікава тим, що раніше цього ніхто не бачив і не читав: через відсутність перевидань (більшість творів перевидаються вперше, і їх ніде не можна знайти, окрім архівів), ідеологічну заборону, а також відсутність цікавості до так званої «радянської» літератури.

А ще вона була би цікава, наприклад, дітям у школі, які українську літературу звикли лише ненавидіти, тому намагаються якнайшвидше забути. Це така своєрідна альтернатива стражданням, кріпакам, філософії,чекістам та депресивному Хвильовому. Зі зрозумілими образами та сюжетами. То чому би й ні?

Ксенія Кисіль