Герої сучасні та міфічні; історичні особи, яких ніколи не побачиш; прибульці з майбутнього, яких хіба уявити можна... Всі ці персонажі притягують увагу і тих, хто пише, і тих, хто читає, як завжди вабило й вабить щось незвичайне та надзвичайне. А «просто люди» залишаються на периферії нашого бачення. Бо що говорити про звичайних?! Мабуть, тому казки закінчуються традиційно на весіллі — «я там був, мед-пиво пив»; сказання про подвиги — на більш чи менш успішному поверненні героя до буденного життя; а щемливі мелодрами — на хепі-енді, де нарешті об’єднуються знедолювані, але врешті не знедолені до кінця закохані... Втім, хто проти? Хай вони продовжують жити в письменницьких творах, тішити читача, — якщо справді цікаві та майстерно змальовані. Але... Знаєте, мені здається, про таких писати легше. А от що там після пишного весілля, після подвигів і випробувань? «Просто життя»? Спробуйте написати про нього!..

Нещодавно заявлена першою книгою оповідань прозаїк Світлана Єременко пише переважно про звичайних людей. Навіть якщо це ніби не зовсім буденні співачка чи журналістка, вони постають перед нами не в світлі софітів, а за тими лаштунками, куди пускають не кожного й де вони є такими жінками, як і всі інші, зі своїми проблемами й переживаннями, любов’ю та нелюбов’ю, а часом— між любов’ю та нелюбов’ю, що й стає часто головною проблемою їхнього життя.

... Вони — реальні. Всі ці герої, які просто живуть, працюють, думають, потрапляють у карколомні ситуації. Проте... Чи все наше життя не є карколомною ситуацією?

Цих персонажів упізнаєш, бо хтось схемою своєї поведінки цілком накладається на чоловіка подруги; хтось діє так, як колега на роботі; а хтось нагадує тебе самого — ніби оте безсоння, що приходить о третій ночі й нашіптує обов’язково щось муляюче, незроблене або ж зроблене-сказане так, що мусиш соромитися хоча б у глибині власного сумління. До речі, таким безсонням страждають і герої книги «Терикони під літаком», і цим знову нагадують...

Деякі оповідання виглядають документальними, бо письменниця ніби не створює, а лише передає скановані з життя ситуації. Ніби записує розлоге щойно проведене інтерв’ю з колишнім наркоманом чи фіксує моторошні спогади жінки, яка потрапила в рабство. Є у цьому якийсь журналізм, і це закономірно, адже авторка за фахом журналістка й присвятила професії багато років. Доводилося чути: хтось вважає журналістськість вадою письменника. Натомість пригадаю, як, вступаючи на факультет журналістики, доклала до обов’язкових при вступі публікацій надруковані в «районці» школярські вірші i почула сказане тодішнім деканом, шановним світлої пам’яті Дмитром Прилюком: «Поезія не красить журналіста». І лихоманково повиймала сторінки з віршами з теки документів. Сьогодні, будучи у віці, вже старшому за тогочасного Дмитра Михайловича, розумію по-своєму: кілька талантів, об’єднаних в одній людині, завжди краще, ніж один. І вони не зашкодять справді обдарованому, а навпаки. Так і Світлані її професійна практика подарувала багато матеріалів для осмислення і звичайних-незвичайних історій, яких ніколи не надумати за робочим столом. Тому її герої — живі.

...Писати про буденність — не означає писати про нудне. Авторка не звертається до «віхових» подій історії. Але в розповідях про звичне так виразно часом проступає збоченість цього «звичного», що розумієш: ось чому в житті загалу настають оті віхові події. «Терикони під літаком», «Донецька балада» — хіба ці оповідання не ставлять діагноз суспільству? Діагноз, що перетворився нині на невиліковну хворобу українського сходу. Зважити б на ті симптоми раніше, може, не було б революцій і війн? Проте... Це трагедія, про яку всі знали заздалегідь. Просто не зважали.

Якщо говорити про життєві асоціації, журналістка з «Териконів...» нагадує саму Світлану Єременко. Дівчина-житомирянка, волею вишівського розподілу та долі опинилася на Донбасі. Розкрившись до суспільних змін того часу, — «перебудови», повернення до національного, вона повірила, як і багато хто з нас тоді, що світ врешті зміниться, варто лише докласти зусиль. І докладала. Але зашкарублість проросійсько-кримінальної ментальності не зрушити лише добрими намірами. Тож героїня оповідання, як і Світлана свого часу, відлітає з Донбасу разом із дітьми. Але там залишаються інші. Такі, як Катя з «Донецької балади», чий колись коханий чоловік, аби прогодувати родину, стає вбивцею.

Що ж, подробиці нашого «просто життя» іноді змушують здригатися. Та вони не надумані й не вплетені в розповідь лише задля «гостроти сюжету». Пригадую, як у присутності мудрого священика відреагувала на розказану історію про важку побутову травму спільного знайомого: «Жах!» Священик відповів беземоційно: «Це не жах, це життя». Саме про це життя, що часом нагадує жах, але стало для нас буденністю, розповідає Світлана Єременко.

До речі, це зауважує Forbes, який, вибравши п’ятірку найцікавіших літературних новинок найближчого часу, поряд iз Чаком Палаником, Мішелем Уельбеком, Маріо Варгасом Льйоса та Діною Рубіною поставив і пані Світлану. Бо це — життя. На жаль, воно таке, чи ми зробили його таким. І авторці хочеться дослідити не кримінальний чи аморальний сюжет, а анатомію шляху людини між добром і злом, між любов’ю та нелюбов’ю. Зрозуміти психологію перетворення людини на недолюдину чи відродження до людського; психологію народження почуттів і їх відмирання.

Любові-нелюбові у книзі Світлани Єременко дуже багато. Власне, це головне, що рухає її розповіді, неважливо, чи йдеться про стосунки між жінкою та чоловіком, чи любов до дітей, утіх, грошей, себе-найкращого... Йдеться передусім про проблему браку цього почуття у його несурогатному вияві. Так, «жінкам — красивим, розумним, упевненим й усе частіше фінансово незалежним — ні в кого закохуватися». Проте... Вони закохуються. У мрію, в уяву, в реальну людину. І бувають щасливі, ось на цю невелику мить життя — це все ж можливо! Відтак, попри жорсткість, у книзі є й доволі сентименту, еротизму, ніжності, такої, коли тепло цілують очі, як героїня оповіді з такою назвою.

...Зауважу, перша збірка оповідань не є першою книгою авторки. 2012 року з’явилося видання про художника Олега Мінька з нарисом Світлани Єременко «Живопис як молитва». Вже тоді говорили про виразність тексту, що має рівень не супроводу художнього альбому, а повноцінного письменницького твору. Сьогодні автор пішла далі в літературу. Пішла успішно: «Терикони під літаком» перемогли на конкурсі «Літературні відкриття року», здобувши для авторки першу премію за найкращий дебют у прозі. Отже, шлях варто продовжувати. Принаймні український читач однозначно виграє від цього. Бо ж має хтось розповідати про нього — «просто людину».

Алла ФЕДОРИНА