25 жовтня 1964 року річка Сава вийшла з берегів. Страхітливо руйнівна повінь затопила околиці Загреба, принісши багато лиха місцевим сім’ям. Забрала життя 17 людей, серед яких був і Здравко Фірман, залишивши напризволяще його дружину з новонародженою дитиною, Катариною. Одна повінь, одна смерть і одне нове життя – саме так починається другий роман Нади Ґашич «Вода, павутина», що є частиною майбутньої «сезонної» тетралогії, де кожну книгу присвячено окремій порі року в Загребі.

Перша книга «Тиха вулиця, алея», яку теж перекладала українською Надія Хороз і яка була видана у видавництві «Літопис» кілька років тому, запрошувала читачів розгадати загадку низки загадкових вбивств, скоєних в особливо спектотні літні дні. Незайве зауважити, що письменниця як фаховий філолог з досвідом лексикографічної роботи часто вдається до використання діалектної мови в романах, що разом із певною колажністю викладу і творить її своєрідний авторський стиль письма.

Маргарет Мітчелл свого часу писала про світ, віднесений вітром. Нада Ґашич описує світ, віднесений водою. У той звичайний жовтневий день, про який розповідає «Вода, павутина», було потрощено багато будинків у кількох районах Загреба, частину з них відбудували, частину – ні. З часом на місці більшості присадкуватих хаток, які боязко тулились одна до одної, повиростали сучасні багатоповерхівки, тож  у 2009 році хатинка вже дорослої Катарини і її двох молодших сестер на Трешнєвці в оточенні новопосталих гігантів виглядала анахронізмом, відголоском світу, давно змитого водою. Однак саме вона стала  тим центром, від якого згодом пішли концентричні кола по воді …

Все починається одного осіннього вечора, коли Катарина вкотре переживає за малого сина Давида, який чи не щодня подовгу вештається вулицями, прогулюючи школу, й повертається додому щораз пізніше. Її молодші сестри переймаються своїми проблемами: Іта з головою поринула у весільні клопоти, а Ірма, вчителька в місцевій школі вдень і ескорт-працівниця вночі, обмірковує одну сумнівну пропозицію оборудки з нерухомістю.

Їхня сусідка і водночас хрещена мати Катарини, Циліка, піклується про Даміра, розумово відсталого чоловіка, що перебуває в неї на утриманні. Десь в іншому кінці міста Борис, колишній чоловік Катарини і батько Давида, вкотре сперечається з новою дружиною про лицемірність вегетаріанства. А ще приблизно у цей же час хтось намагається позбутися трупа молодої жінки, свідком чого випадково і стає малий Давид.

Починаючи з цієї мити напруга в романі буде постійно наростати і відчуватися чи не в кожному слові, тому книгу просто неможливо читати в розслабленому стані. Напруга моторошно набрякатиме, аж поки не вибухне в кульмінаціях кожної із тісно переплетених сюжетних ліній .

400 сторінок «Води, павутини» – це вигадливий пазл із текстів різних емоційних відтінків і змістового наповнення

Навіть коли книжку просто взяти до рук і погортати, вже з різноманіття шрифтового оформлення (хоча шрифти можна було підібрати й вдаліше; здається, Comic Sans виглядає там досить недолуго), стає зрозуміло, що під обкладинкою ховається щось украй особливе.

Глобально «Вода, павутина» складається з двох хронологічних зрізів: пролог-епілог, які становлять логічну і змістову єдність, та основний текст з розлогим сюжетом і складною архітектонікою. Цікаво те, що в епілозі зіставляються долі окремих безіменних людей (скажімо, дівчинки, шо загубила свою туфельку; кількох школярів; чоловіка, чий собака кудись втік ),  які постраждали під час повені і про яких побіжно згадувалось в пролозі. Таким чином, складається враження, наче початок та кінець – це окрема історія, а основний текст – всього лише інтерлюдія, або просто ще одна випадкова історія з цього обрамлення, розглянута до найменших деталей під збільшувальним склом мікроскопа.

Авторка ділить роман на 9 розділів (9 днів, 9 валів, 9 каменів, 9 хвиль…). І кожен розділ новою хвилею розбивається об читача, аж поки остання, дев’ята, не накриває його з головою. Занурюючись в текст, читач, немовби поволі, затамувавши подих, занурюється в каламутну, крижану воду Сави, не бачачи дна, не знаючи, що його чекає на наступній сторінці. Роман, як вода, поволі огортає тіло, просочує одяг, викликає озноб, напругу, тривогу. Поруч пропливає червона лакована туфелька, уламки меблів і людських доль, долинають здалека фрагменти окремих розмов, мелодія гармоніки …

Загреб під час повені 1964 року (світлина krimi.trominute.com) 

На перший погляд може здатися, що це детективна історія, проте згодом, в процесі розвитку сюжету розумієш, що розплутувати злочин і шукати злочинця письменниці абсолютно не цікаво – для неї це просто каталізатор подій, які дають можливість розкрити перед читачем щось значно важливіше і глибше: травматичний досвід окремої сім’ї і цілого суспільства в період, що настає після значного зрушення, як-от війни Хорватії за незалежність, що об’єднало всю націю.

В тому числі Бориса й Катарину, хоч пізніше і з’ясувалось, що націоналістична ейфорія й революційні настрої – це єдине, що насправді тримало їх вкупі. В результаті детективна лінія видається покинутою, частково обірваною. Втім, на той момент це вже стає неважливим.

     –  Скажи, Мала Пречиста, чи існує досконалий злочин?

     – Усі злочини досконалі. (…) Викриття вбивці не має стосунку до злочину. Важливий мотив злочину, а не викриття вбивці. (…)  Злочин – чиста, досконала, автентична дія. (…) Злочин ніколи не є підробкою. Він оригінальний, унікальний, бо кожна жертва унікальна. Жертву не можна скопіювати, і тому кожен злочин унікальний і досконалий.

Природні катаклізми,  вибрики й лютування некерованої стихії завдають чимало лиха, однак, як видається, набагато небезпечнішим сьогодні є стихійне лихо дещо іншого штибу – занепад і деградація суспільства, його моральна ерозія.

Роман у своїй поліфонії намагається вивернути назовні і навиворіт якомога більше суспільних вад: проституція, вбивство, замах на вбивство, наркотики, мафія, політичні маніпуляції, будні поліції, життя людей з розумовою відсталістю, шахрайство, оборудки з нерухомістю, сімейні проблеми…

Однак авторка при цьому не впадає в крайнощі й не займається моралізаторством, проповідуванням «здорового способу життя», вона просто описує все так, як воно є насправді, залишаючи за читачем право робити висновки й відшуковувати причетних (або ж «винних») самостійно. Згадувана структурна складність «Води, павутини» полягає в надмірі чужорідних елементів, які обтяжують основну історію, роблять її тягучою і в’язкою.

Тексту притаманна певна колажність

Однак назвати роман суто колажем не видається можливим, адже основна історія прослідковується чітко, тоді як усі ці сторонні «вклейки» становлять на силу чверть від загального обсягу книги. До того ж, такі текстуальні надбудови й прибудови виконують свою важливу роль.

Добірка телефонних (переважно) розмов у трамваях, вкраплення фрагментів невідомих людських доль, які раптово вриваються в текст і свідком яких є один з героїв (найчастіше Давид) слугують своєрідним індикатором суспільних проблем.  Таким чином, наприклад, проблема сімейного насилля проступає на поверхні роману через розмову чоловіка,  що мимохідь вихваляється тим, як «провчив» свою дружину.

Як автономні одиниці можуть виступати й незвичайні авторські казки, що з’являються по черзі у зовсім невипадкові моменти. Однак ці казки, попри читацькі очікування, не дарують надії і не вселяють віри в добро. Вони скоріше увиразнюють реальний плин щоденних подій, невідворотну жорстокість, яку може спіткати кожного, адже життя – не казка.

Загреб під час повені 1964 року (світлина  zagreb.hr)

Ґашич часто грає на контрастах: ось маленький Давид лежить у комі; ось похорони вбитої дівчини, але тим часом готується й весілля Іти, вимріяне і розплановане заздалегідь до найменших подробиць, весілля, що мало стати казкою, але не стало, бо в один момент все пішло шкереберть. А ось, наступного дня після весілля, яке попри все таки відбулось, справляють День всіх святих, коли після бучних гулянь поминають померлих. А потім знову похорони.

Після повені залишається багато намулу, який ще довго доводиться вичищати з усіх щілин будинку. Так само й після прочитання цієї книжки залишається шар осаду, який муляє й не дає спокою аж поки його не розчистиш, не розбереш по крупинці.

Бо ж по суті ми отримали хорошу, хоч і подекуди обтяжену «зайвим», а тому складну до прочитання сімейну драму з незначним детективним домішком, широко схопленою соціальною проблематикою та доволі невпевненою претензією на опис глобального контексту поствоєнного життя колишніх країн Югославії на прикладі Хорватії.

Тому врешті доходиш висновку: у «Воді, павутині» нам розповіли про те, що «кожна сім’я нещаслива по-своєму», кожна потерпає від незгод, нерозуміння, нерівності, брехні, нелюбові. Бо життя – не казка.

• якщо любите тексти з вигадливою композицією і оманливим змістом,
• якщо цікаво, як виглядатиме сімейна драма у форматі трилеру,
• адептам психоаналізу.

• якщо шукаєте легкого детективного/романтичного чтива,
• якщо у вас незабаром весілля,
• вегетеріанцям/вегетеріанкам.

Алла Костовська