Вихід україномовного перекладу восьмої частини «Гаррі Поттера» став ледь не головною подією для нашого читача. Скільки фанів чекало на новий том поттеріани, але ледь не ще більше волало: «Ми це читати не будемо! Це – не «Гаррі Поттер»! Хто ж має рацію – запеклі прихильники думки «Читати!» чи запеклі прибічники «Не читати!»? 

Сюжет «Гаррі Поттера і проклятого дитяти» розгортається через 19 років після легендарної битви за Гоґвортс, відповідно, як зазначив хтось із читачів в Інтернеті, наші улюблені старі герої вже дійсно старі. Хтось із них – статечний і поважний (Гаррі – голова відділу з дотримання магічних законів, Герміона – міністр магії), хтось – такий же дурко, як і був (Рон – власник крамниці «Відьмацькі витівки Візлів»), але всі герої мають сім’ї, але – у всіх діти.

І саме на цьому базується конфлікт твору – проблема батьків і дітей, а боротьба добра та зла стає тлом для зображення тих перипетій, які й розкривають головну сюжетну колізію: чи повинні діти відповідати вимогам своїх батьків, чи бути таки особистостями з набором своїх ідентичних рис?

Цілком логічно, що зробивши лейтмотивом не магічність, а психологічність історії, Джоан дала нам книгу не про чари, а про стосунки в кількох родинах і між кількома родинами. У такий спосіб ми бачимо, як розкриваються характери героїв, часом – геть в іншому світлі. Для прикладу, Драко Мелфой – найбільша й наймелодраматичніша несподіванка восьмої історії  поттеріани: виявилося, що він не противна підлота від темних сил, а така ж людина, як і всі, з таким же болем від утрати близької – коханої – людини, з такими ж проблемами зі своїм чадом, з таким же небажанням загострювати увагу на минулому своєї родини. Метаморфози Драко на краще – це добре, але виглядають вони неприродно, панує відчуття, що для повного розкриття цих змін не вистачило часу, відведеного п’єсі.

Формат п’єси також не дав часу для відтворення всієї карколомності історії на папері, її непередбачуваності та насиченості (які, безперечно, є, проте надійно сховалися від читача), і замість динамічності фабули ми отримуємо «аляпуватість» у найвишуканішому прояві. Навіть ідея з часоворотом не така вже й програшна, але її втілення… таки програшне. Сюжет саме для постановки на сцені – дуже непоганий, навіть вдалий, адже виглядає, як мінімум, як гарне шоу з нотками моралі, та в книзі ця закрученість дії не на руку авторам: читач банально не відчуває всієї родзинки твору.

Так і виникає бажання величезними літерами на форзаці книги написати (хоча й на обкладинці, і на другій сторінці все зазначено, треба бути лише уважним): «Це те, що потрібно не читати, а на що потрібно дивитися з глядацької зали. Це п’єса! Це не роман!» Читачі ж виявляються не готовими до цього, тому й вимагають від сценарію те, що отримували в попередніх книгах, що було в екранізації. Результат цих вимог описано в абзаці вище. Ах так! Оскільки це п’єса, то не очікуйте магії, заснованої на особливих спецефектах: як-не-як, а в драматичній постановці поки неможливо втілити всього буйства фантазії чарів. 

Окрім закидів щодо нестачі магії у творі й надміру реалістичних подробиць психології, «Проклятому дитяті» приписують ще й те, що його написала не мама Гаррі Поттера. До речі, давайте це з’ясуємо, щоб надалі не було плутанини. Обкладинка чітко говорить на це: «На основі оригінального сюжету Дж. К. Ролінґ, Джона Тіффані та Джека Торна нова п’єса Джека Торна». Себто. Над сюжетом працювала вся трійця, а сценаристом і режисером стали Джек Торн і Джон Тіффані відповідно. Натомість постає інше питання: який відсоток усього тексту саме ролінґівський? Адже є різниця – бути автором оригінального сюжету на 73%, 18% чи 9%… Проте на це запитання можна лише зітнути плечима.

До плюсів п’єси можна віднести те, що написано її, як і попередні книги, з гумором, нотками дамблдорівської мудрості, в легкій манері, тому й читається вона швидко. До невимушеності читання чималих зусиль доклав Віктор Морозов, завдяки перекладацьким зусиллям якого ми й отримали поттеріану українською.

Що ще позитивного?.. Шкода, та зовсім мало. Можна було би пафосно й засліплено заявити: «Читайте «Гаррі Поттера і прокляте дитя»! Книга поверне вас до світу хлопчика зі шрамом! Пригадайте, як воно було – читати про легендарне протиборство Добра і Зла!» – але не вийде: як і «Фантастичні звірі і де їх шукати», «Квідич крізь віки» та «Казки Барда Бідла», «Прокляте дитя» може видатися лише твором для того, щоб зібрати гроші на славному імені Джоан Ролінґ і її дітища – поттеріани. У цьому є певна рація, адже загальне враження від книжкового варіанту п’єси не надто втішне: твір написано так, наче авторам уже нічого було сказати, а постановку треба було продовжити, якось зафінтити сюжет, показати, що фантазія не вичерпалася, переконати всіх у цьому. Переконати? Але якби все було дійсно карколомно-класно-круто-чудово насправді, то не потрібно було б комусь щось доводити.

Мейнстримність – цей нестримний ажіотаж, ореол слави й обожнювання навколо поттеріани, високі очікування й ледь не градаційні сподівання! Жадали ми чи ні восьмого тому – ось ми його отримали. Що маємо – те й читаємо, панове! Комусь книга припала до смаку, комусь – ні. Але. В амплуа книжкового варіанту «Прокляте дитя» програє, ліпше п’єса. Це саме драматичний твір. Як сценарій – непогано, але знову ж: книжкове видання геть не заслуговує на той фурор, яким виявилося оточене. Це мила книга, але не той фентезійний роман, тож ми все ж помиляємося, прирівнюючи його до попередніх семи частин, порівнюючи його з ними. І навіть формат книги, що не вписується до розмірів усієї серії, говорить нам: «Це вже новий твір. Це новий Гаррі Поттер.» Хоча в ньому й багато рис старого Гаррі…

Зрештою, я не сприймаю шквал неаргументованої критики на адресу заключної книги поттеріани. Навіть не критики, а необґрунтованого, вельми негативно експресивного фукання й фекання. Як у книги в «Проклятого дитяти» є багато того, до чого виникають запитання (часто – без відповіді), але ж це драматичний твір, хоча й далеко не шедевр театрального мистецтва (не шедевр уже тому, що закінчення останньої сцени надміру патетичне). Це адаптований варіант, це не те, що спочатку планувалося видавати на папері. Книгу читати можна. Це не трешова література. Але вона стоїть осторонь від поттеріани. Не забуваймо цього й не кидаймося голодними розлюченими псами на авторів. Цей твір у паперовому вигляді не досягає ґатунку «Добре», але й не падає до категорії «Погано». Я не відкидаю цінності театрального шоу (театралізованого дійства, видовища) за таким сценарієм, але про друкований варіант не скажу інакше, лише так: симпатична посередність – нічого поганого, нічого особливо гарного.

Я не шкодую, що прочитала таку книгу. Це був певний читацький досвід. А будь-який досвід для мене – позитивний. Тож хоча б за це дякую авторам «Гаррі Поттера і проклятого дитяти». Подивимося, що нам запропонують у 2017 році, коли вийде колекційне видання восьмої частини, її остаточний варіант. Чи це буде кращий формат для фіналу історії? Чи таки п’єса виявиться зрештою ліпшою? Зачекаємо. Між іншим, кінцівка сьомої частини була найлогічнішою й, певно, найкращою з усіх можливих.

P.S. А ми знову перші з перекладом. І не просто перші переклали, а й якісно 

Вікторія Беркут