"На сцені – великий графічний портрет Симоненка роботи Алли Горської. На столі в глечику - кетяги червоної калини. Заля переповнена. З магнітофонної стрічки лине голос Василя Симоненка: "Україно, ти моя молитва, Ти моя розпука вікова... Громотить над світом люта битва, За твоє життя, твої права", - згадує той вечір його організатор, громадський діяч Микола Плахотнюк.

На трибуну без оголошення виходили друзі і колеги поета. Іван Світличний виголосив промову. Михайлина Коцюбинська читала вірші Симоненка. Свою поезію декламували Ірина Жиленко і Віталій Коротич. Посеред промови Євгена Сверстюка про роль шістдесятників в українській літературі й громадському житті партійці попросили припинити вечір. Посилалися на те, що захід має низький ідеологічний рівень. Микола Плахотнюк відмовився підкорятися. Оголосили догану. Впродовж наступних кількох днів викликали на допит. Запитували, чому в програму внесли патріотичні вірші Тараса Шевченка, Івана Драча, а не лояльних до радянської влади поетів. Зокрема, Павла Тичини.

Василь Симоненко народився 8 січня 1935 року на Полтавщині. Батька не мав. Жив із мамою та дідом. Читав зранку до вечора. Після закінчення школи із золотою медаллю вступив на факультет журналістики Київського університету. 1962-го з митцями-шістдесятниками на столичних Лук´янівському, Васильківському цвинтарях і у Биківні під Києвом виявив місця поховань розстріляних сталінським режимом. Через ці розслідування поета жорстоко побили на вокзалі міста Сміли. Відтоді його стан здоров´я погіршувався. 
Помер 28-річним від раку нирок.

За життя вийшла одна збірка поезій Симоненка – "Тиша і грім".

"Я розумію, що поет з мене такий собі. Але бувають і гірші. Такі, як я, теж необхідні для літератури. Ми своїми кволими думками угноїмо ґрунт, на якому виросте гігант. Прийдешній Тарас або Франко", - казав про себе літератор.
1995-го Василя Симоненка посмертно нагородили Шевченківською премією.