Пробують власні сили в прозі поети, критики, журналісти. Нарешті маємо кілька помітних книжок від випускників популярних літературних курсів. Проза потребує втілення на папері – бо це вірші можна виразно декламувати на публічних заходах, записувати на відео і досягти цим певного рівня слави; проза потребує більше досвіду – треба мати що сказати, особливо в романі, і досвідом кількох емоцій тут не обійтися. Зрештою, за друковану прозу більше платять. Усе це приваблює авторів – і, здається, попри оголошену смерть паперових видань, кожен хоче мати власну книжку, видрукувану, пахучу, з місцем для автографів на першій сторінці.

 

 

Лауреат кількох помітних премій за поезію і драматургію цьогоріч спробував себе у прозі й представив широкому загалу одразу роман. І знову – успіх. Фіналіст конкурсу "Книжка Року BBC", Мирослав очевидно заслуговує на титул "принц укрсучліту". "Баборня" (якщо ви досі не дізналися про значення цього слова із численних рецензій) – це будинок престарілих на діалекті Косівщини. А сам роман – про вітчизняну систему освіти, про старість, про ідентичність Західної України – складнішу, ніж у звичному нам міфі про однозначно патріотичний високорозвинений край. Невмируща вчителька біології Марія Василівна не завжди була старою, мала мрії і чоловіків; утім, завжди була горда і красива, встигла попрацювати в радянізованому карпатському селі і в місті, потрапити в кадр фільму з Софією Ротару, сформувати власну систему цінностей і перевірити її на практиці. Дітей вона не дуже любить, людей, загалом, теж.

 

 

Марися Нікітюк давно відома як театральний критик і кінорежисер. Її прозові тексти звучали на літературних читаннях, а тепер нарешті опубліковані на папері. Збірку "Безодня" відзначено літературною премією імені Олеся Ульяненка. Експресіоністичність письма, фізіологізм, вивертання душі й тіла із максимально допустимою відвертістю – описи смерті й любові тут однаково гострі. Дна в цій безодні однаково не сягнеш, і попри очевидно добре письмо, авторка все ж таки нічого нового не пропонує. Сучасна література повертає до реалістичного типу письма, тому, щоб вразити вивертами душі і тіла, потрібно надто багатьох перевершити. Але для читачів, які люблять такі експерименти – це саме те.

 

 

 

 

Про львів´янина Павла Кирика знаємо досить мало, тому його книжка "Робота" – справді відкриття. Видана в рамках серії "Лауреати "Смолоскипа"", ця прозова збірка оповідань не надто розрекламована, але критик Ганна Улюра вже встигла назвати його "знежиреним" Кафкою. Молодий автор вміє будувати фразу (у нинішній літературній ситуації це визнання, а не просто комплімент щодо дотримання правил етикету), і це значною мірою утримує читача в процесі освоєння набору дещо абсурдистських текстових фрагментів. Якісь із цих замальовок можуть існувати поза циклом "Робота", більшість же втрачають, якщо виривати їх із контексту. Ближче до кінця виявляється композиційна продуманість прозового циклу – не те щоб призабуті рушниці вистрелили, але принаймні виявляється, що вони були невипадковими. Саме це плетиво є найцікавішим у книжці, а що ж до тем, то це неодмінно людські стосунки: дружба, любов, самотність, адюльтер.

 

Збірка різнопланових оповідань, яка засвідчує початок хвилі дебютів випускників численних курсів творчого письма (creative writing), які не втрачають популярності. Книжка Алли Дорош – це історії про все, що завгодно: українських олігархів, нелегальний видобуток діамантів в Африці, про проблему абортів і виховання неповносправних дітей, про жіночу силу і стійкість. Враження, що під обкладинкою книжки зібрано весь доробок авторки – настільки вона еклектична. Про жіночу душу Аллі Дорош вдається писати ліпше, ніж про персонажів епохи дикого капіталізму, хоча про останніх читати цікавіше.