Носив вишиванку й знав багато пісень, прислів´їв і приказок. Грав на скрипці. Завжди розмовляв українською, бо інших мов не знав і знати не хотів. Маючи сорок один рік, не пішов на фронт. Симулював важку хворобу серця. Відмовився від евакуації й лишився у своїй теплій хаті. Дід Тодось не любив митися, зневажав будь-яку владу та хотів дожити до 2000 року. Тоді б у нього був сторічний ювілей, — розповідає письменник Андрій Бондар, 42 роки, про свого діда. Зробив його героєм оповідання.

Збірка малої прози Андрія Бондаря "І тим, що в гробах" вийшла у львівському "Видавництві Старого Лева".

— У літературі коротка форма дає можливість висловити те, що турбує в момент написання. Це концентрована емоція, — продовжує письменник. — Давно маю враження, що українці перебільшують значення смерті. Сказати, що це головна тема для них — нічого не сказати. Це не добре, не погано, просто так є. Тоталітарний режим дуже вплинув на всіх нас, бо людину не можна більше принизити, аніж не дати їй шансу на поховання.

В есе автор аналізує багато відомих творів. Наприклад, пісню-вірш Дмитра Павличка "Два кольори". Вважає, що ліричний герой жив разом із матір´ю в її хаті. Нікуди далі рідного села не виїжджав. У мультфільмі "Як Петрик П´яточкін слоників рахував" бачить, як тоталітарна влада ламає особистість. В оповіданні "Мені погано" порушує тему підліткового онанізму.

— Збірка дуже особиста. В есеї "Типовий пасажир" розповідаю, чому ніколи не напишу роман. У "Прекрасній" зізнаюся, чого панічно боюся в останні дні року. У "Мій дирдир" пояснюю, чому не став футболістом. Якось вибили м´яч за межі нашого майданчика. Пішов його шукати. Довго нишпорив, а потім зупинився як укопаний. У високій траві замість м´яча лежав труп чоловіка. Коли кажуть, що футбол — це життя, я згадую цей випадок.

До збірки Андрія Бондаря "І тим, що в гробах" увійшло 44 твори, написані за останні 13 років.