Зацікавленість західного світу російською проблематикою була, є та, вочевидь, буде одним із найбільш закономірних явищ у сучасній політиці. Книжка американського журналіста Девіда Саттера «Менше знаєш, краще спиш. Шлях Росії до терору та диктатури за Єльцина і Путіна» (пер. з англ. Наталії Комарової) має на меті аналіз дуже складних та неоднозначних подій у російській історії. Дослідження акцентує увагу на тих дражливих моментах, які й досі не є висвітленими у повній мірі, як-от вибухи у житлових будинках 1999 року, теракт у школі Беслана, «Норд-Ост», грандіозні економічні махінації після розпаду СРСР. З іншого боку, зважаючи на специфіку російської владної машини, повноцінний аналіз цих аспектів ще довго не буде можливим, адже глибше занурення у проблему щонайменше підважить авторитет голови держави. Виходячи з цього, актуальність роботи Девіда Саттера є безперечною, адже книжка являє собою концентроване журналістське дослідження з високим рівнем залучення самого автора — Девід Саттер тривалий час жив у Росії, наразі у візі йому відмовлено.

Текст є добре структурованим, адже кожна з цих проблем була великим поворотним моментом, який розділив життя росіян на «до» і «після», і саме тому кожна з них потребує особливої уваги. Основною ідеєю Девіда Саттера є те, що саме специфіка трансформації пострадянського мислення росіян стала ключовою проблемою держави у важкі 1990-ті роки та на початку не менш скрутних 2000-х: «Після розпаду Радянського Союзу багато що змінилося. Але тим часом як суспільство швидко трансформувалося, ставало очевидним, що моральної революції в Росії не відбулося... Народжувалося нове суспільство, яке мало три характерні ознаки: економіку на чолі зі злочинною олігархією, авторитарну політичну систему та — мабуть, найважливіше — деградацію свідомості, тобто нерозуміння того, що позбавлення людей здатності розрізняти законну та злочинну діяльність робить справжнє громадянське суспільство неважливим».

Населення продовжувало сприймати керівника держави не як ефективного менеджера та представника інтересів населення, а як вождя народу, що йому треба свято вірити. У Бориса Єльцина був величезний шанс започаткувати перелом у сприйнятті владної системи росіянами, проте його прагнення до зміцнення своїх позицій переважило. Чого варті були самі лише чеченські війни, що поховали надію на побудову нової демократичної Росії, основою якої могло стати щось більше за сучасний невтішний стан речей, але: «На жаль, він розумів тоталітаризм як економічне явище й гадав, що демократія потрібна лише для зміни економічних структур».

Девід Саттер доволі детально прописує ті розбіжності та сумнівності, якими рясніють події, як-то вибухи у житлових будинках 1999 року, захоплення терористами Театрального центру на Дубровці 2002 року та школи у Беслані 2004 року. Зокрема, про трагедію під час вистави «Норд-Ост» він зазначив: «Усіх терористів було знищено, включно з тими багатьма, кого застрелили в непритомному стані. Це було безглуздо, якщо російська влада сподівалася дізнатися про організацію цього нападу та про якісь плани майбутніх нападів. Але це було логічно, якщо влада хотіла зробити неможливим публічний судовий процес, під час якого могли б з’ясуватися незручні подробиці». Власне, думка про приховування владою своїх скелетів у шафі є центральною ідеєю автора. Це так само стосується не надто логічних дій президента Володимира Путіна під час інших катастроф, які ставалися у Росії наприкінці 1990-х та на початку 2000-х років.

Серед іншого, Девід Саттер акцентує увагу читачів не лише на політичній складовій, а й на тісно пов’язаних із нею економічних та соціальних сферах. Загальновідомим фактом є те, що саме розпад Радянського Союзу спричинився до катастрофічної фінансової поляризації пострадянського соціуму — буквально за кілька років викристалізувалася нечисельна олігархічна група та, своєю чергою, сформувалася величезна маса збіднілого населення. Окрім того не можна забувати про невід’ємну частку 1990-х — криміналізований елемент: «Кримінальний терор тривав недовго. Незабаром гангстери, бізнесмени та корумповані посадовці почали працювати разом». Об’єктивною реальністю епохи стало тісне переплетення кримінальної олігархії та влади, яких поєднувало активне використання протизаконних методів у своїй діяльності. Зрештою, наслідками такого роду подій стала: «Розпливчастість моральних критеріїв, зростання ірраціональності й нехтування цінністю людського життя». На жаль, у світлі останніх подій ми можемо бачити, що ці тенденції не зникли — вони ще більше вкорінилися у свідомості людей у Росії.

Одним із найцікавіших аспектів 1990-х років, на яких автор зробив у своїй книжці акцент, було поширення містицизму. Населення опинилося на широкому ідеологічному роздоріжжі після розпаду величезної держави — пояснення та відповіді люди часто-густо шукали у ворожок і магів. Стрімко зростала популярність як сект, так і окремих осіб — Анатолія Кашпіровського («На його виступах маси людей вигиналися й ридали за його командою, думаючи, що переживають вигнання бісів») та Алана Чумака («На ефірах після короткого вступу повільно рухав руками по телеекрану, начебто заряджаючи цілющою енергією каструлі з водою, що їх мільйони глядачів ставили перед своїми телевізорами»). У випадку з сектами люди часто переписували на сумнівного походження організації все своє майно та житло.  

Книга Девіда Саттера акцентує увагу на складних та, на жаль, дуже актуальних речах, зокрема на тому, що пострадянська Росія багато у чому залишилася спадкоємцем СРСР, перейнявши систему легітимації влади будь-якою ціною. Та зрештою, центральним актором у тексті є не стільки влада, скільки російське населення, девізом якого стала фраза «менше знаєш, краще спиш». Реалії віддзеркалюють, що Росія спить міцно, а сили будителів наразі замало.+

Таня САМАДОВА