Re: цензії

Якби книжка «Ukraine. The best. Культурний простір від А до Я» (К.: Атлант ЮЕмСі) з’явилася у світовому арт-видавництві «Ташен» — ніхто би не здивувався.

Це саме «ташенівський» презентаційно-публічний формат — бракує хіба фірмової розкладачки для зручного огляду.

Український бібліозацікавлений громадянин не звик до такого — йому близькіший формат приватно-камерний.

«Ташено»-подібних видань, розрахованих на розглядання у місцях масового культурного спілкування, в Україні за двадцять п’ять років набереться, може, з десяток.

І першим на цю червону доріжку елітного книжництва ступило саме видавництво Юрія Комелькова «Атлант ЮЕмСі» — 2002-го тут вийшло «Декоративне мистецтво України кінця ХХ століття. 200 імен».

Далі помітний слід у цьому форматі лишив фотохудожник Ігор Гайдай: «Українці. Початок ІІІ тисячоліття» (2003) та «Разом. UA» (2011).

Двічі дивувало українців столичне видавництво «Емма»: «Україна — козацька держава» (2005) та «Портал» (2008). 2006-го вийшов альбом «KyivSky» (К.: Перископ). Ну й варто згадати два розкішні картографічні видання — «Національний атлас України» (К.: Картографія, 2008) та «Історичний атлас України» (К.: Мапа, 2010).

Втім найбільше відповідає світовим стандартам книжки-символу саме нинішня новинка — «Ukraine. The best. Культурний простір від А до Я».

Так, це книжка не для особистої книгозбірні. Їй навіть не місце стояти на бібліотечних полицях — але в кожному читальному залі (столичному, обласному й районному) вона мусила би лежати на видноті.

Так, вона не дешева — бібліотека може за ту ж ціну придбати зо два десятки пристойних масових видань.

Та коли існує державна програма поповнення бібліофондів, варто на такому експонаті не економити — сама наявність цього «Культурного простору» високоефективна.

Бо, як значить Іван Малкович у цій же книжці, «якість — одна з найголовніших, нарівні з любов’ю й гідністю, чеснот».

Визначити жанр рецензованого видання не просто, і в анотації про це сказано чесно: «Поєднує в собі риси художнього альбому, біографічного словника та просвітницької абетки».

Коли його розглядати окремо в ракурсі кожного із цих трьох різновидів, виникає чимало претензій. Як на альбом, тут мало репрезентативних репродукцій.

Для біографічного словника — бракує повноти персоналій. Щодо просвітницької абетки, то деякі оцінки, м’яко кажучи, недодумані.

Завдяки ж чому усе тримається купи? Можливо, її інтегральною матрицею є не так зміст, як форма; вона сама — витвір мистецтва книги. Приблизно так само, як химерна книжка Луїджі Серафіні Codex Seraphinianus (К.: Laurus, 2015).

Водночас «Ukraine. The best» цілком конкретна, утилітарна навіть книжка — з теми «історії успіху». Подібні видання стали з’являтися у нас пару років тому: дві книжки І.Славінської «Історії талановитих людей» (К.: Брайт Стар Паблішинґ) і також два випуски «TheUKRAINIANS: Історії успіху» (Л.: Видавництво Старого Лева).

Утім, то були не так історії успіху, як фіксація крутизни; такі собі промо-анкети відомих персон.

«Ми в усьому намагалися уникати шаблонів», — пише Ю.Комельков у вступі до своєї книжки. Шаблоном досі було інтерв’ю з зірками; в «Культурному просторі» їхнім висловлюванням одведено лише декоративну роль.

Але виконано ті міні-декорації віртуозно: одної вибраної упорядниками цитати часом досить, аби збагнути суть авторської таємниці.

Як-от, теза фотографа Сергія Браткова: «Порівнювати художника з соціальним психологом неправильно. А ось із соціальним психом — так. Підбурювачем, юродивим, але не лікарем».

Або фраза його колеги Олександра Глядєлова: «Головна відмінність документального фото від інших жанрів у тому, що воно робиться довго».

Забігаючи наперед, пошкодую: фотомайстрів таки упосліджено — серед 123 персонажів книжки їх тут лише четверо; насправді в Україні світлярів міжнародного класу набагато більше.

Навіть серед ілюстрацій (на жаль, не підписаних) до біографічних нарисів раптом наштовхуєшся на фотороботи, промовистіші за самі тексти. Ось бездоганна асиметрична композиція з Юрієм Андруховичем на сцені.

Там — містичне віддзеркалення Олександра Ірванця у якомусь загадковому вікні. Онде незбагненно упізнаваний, хоч і прихований, профіль Катерини Бабкіної. А тут — однокадрова фотоказка про Марію Бурмаку.

Нариси про митців писали різні автори, здебільшого фахові арт-муз-літ-критики. Завдання перед ними стояло майже позамежеве — викласти чиюсь максимально насичену біографічну мозаїку з якихось трьох тисяч літер.

Не завжди вдалося уникнути механічної фрагментарності, та водночас жорсткий пресинг лаконізму сприяв появі пам’ятних формулювань.

Приміром, як у Сергія Васильєва в мікроесе про Романа Балаяна: «За гамбурзьким, тобто остаточним, на всі часи рахунком, Україна дала світу три беззаперечних кіношедеври: «Землю» Олександра Довженка (1930), «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова (1964) та «Польоти уві сні та наяву» Романа Балаяна (1982)».

Або в Олега Вергеліса про Марію Матіос: «Письменниця-актриса». Чи в розповіді Віталія Жежери про Ліну Костенко: «У нашій літературі є лише троє імен, що впізнаються на слух без прізвища, — це Тарас, Леся і Ліна».

Взагалі-то, видно, що професіоналам — тим же Васильєву й Вергелісу — тут затісно. А от Жежера почувається у лещатах двох сторінок — як риба у воді.

Його реноме майстра надкороткої прози потверджується у кожному з написаних ним для цієї книжки дюжини образків.

Причому, втішають не лише Жежерині вербально-візуальні розкоші («профіль як у статуї з острова Пасхи», — про Дмитра Горбачова; «її репліки блискавичні, як електричний розряд», — про Оксану Забужко), а й аналітичні парадокси на кшталт «блискуча інтелектуалка, яку сприймають майже як зірку маскульту» (про ту ж ОЗ).

Спостереження Віталія Жежери справді «учать повноті сприйняття світу», — як написав про нього тут же, у персональному біо-нарисі, Сергій Васильєв. Та й узагалі Жежера — «людина, що сама по собі є темою і жанром».

Звичайно, можна нарікати на редакційний вибір імен, пропонованих до категорії The best. Торкнуся лише блоку «Література».

Як на мене, не всі з цих двох десятків авторів перебувають на красній лінії сучасного письменства. Але кожен, безумовно, лишив яскравий слід на стежині українського літпроцесу.

Навіть Андрій Кокотюха довів, що грамотна людина — цілеспрямована й наполеглива — цілком може стати автором півсотні популярних книжок. «Список не є закритим», — пише на початку упорядник, натякаючи на подальшу з’яву «Культурного простору ІІ».

Тож, іще побачимося з письменниками, які виклично присутні у першому випуску саме своєю відсутністю в ньому. Але є одне ім’я, без котрого не може обійтися жодний літературний топ — Валерій Шевчук.

Людина, яка здійснила картографію усієї сучасної прози, і вже за його дорожніми мітками розійшлися врізнобіч практично всі літерати, згадані й не згадані у книзі. Відсутність Шевчука в «Ukraine. The best» — серйозна помилка.

Але це помилка не з тих, що перекреслює задум, — це радше виняток на тлі добре викладеного правила. Книжка вийшла направду цікавою й ефектною.

Її таки годилося би бачити не лише в бібліотечних читальнях, а й в усіх українських посольствах та закордонних представництвах. У владних приймальнях — від президентської та міністерських — до районного голови.

Катерина Бабкіна у нарисі про Юрія Іздрика пише про чи не головний його внесок — «формування якісного літературного і художнього контексту і середовища».

Книжка «Ukraine. The best. Культурний простір від А до Я» саме й формує якісний контекст. А буде контекст — може, й середовище з’явиться?

Костянтин Родик