Автор пригадує, що, попри складнощі і невлаштованість, ті роки дали відчуття свободи. А багато культових місць, в яких збиралися митці у ті роки, і які вже зникли, досі викликають ностальгію?

У Києві було дуже знакове місце - кафе "Сузір´я" на розі Пушкінської і Прорізної. Його знали майже всі богемні персонажі. Мені здається, я там на одному місці - під вікном надворі - протер за 10 років дірку. Я завжди любив взяти каву і спостерігати за протічним життям. Хтось обов´язково вигулькне знайомий - який-небудь Ульяненко чи Римарук. Ще була на Подолі народна кав´ярня "Полонез". Там завжди можна було побачити похмільного поета Романа Скибу - він сидів, підперши свою велику голову, і журився. Письменники жартували, що є два рівні літератури - вищий і нижній. Вищий - це "Сузір´я" на Пушкіна, а нижчий - "Полонез". Я в "Полонезі" бував рідше. Знімав кімнату в середмісті, на Обсерваторній, біля Львівської площі. Мені було зручно заходити в "Сузір´я".

Складається враження, що ви більше спілкуєтеся зі старшим поколінням письменників - з 80-никами.

Мене завжди чогось тягло до старших трошки за віком. Тим більше, що я в літературу прийшов із запізненням років на 5-10, то ж молодшими не зовсім мені цікаво. Зі старшими цікавіше: з Василем Герасим´юком, Тарасом Федюком. Дуже скептично ставлюся до тверджень, що якесь там покоління буває менш талановите, а якесь більш. Є окремі постаті. Просто час зараз інший. Він атомізований, в постійному поспіху. Тому я не думаю, що молодим аж так потрібні якісь спілкування. Вони живуть окремішнім своїм життям, у своїх тусівках. Днями розмовляв з Любком Дерешем. Здавалося б, зірковий хлопчик, а він розумна і глибока людина.

Є набагато молодші за нього письменники, які вважають себе зірками.

У мене таке враження, що українська література зараз - це справа аматорів. Раніше я сміявся, читаючи в газеті якісь звіти про літературу: "Потужно йдуть молоді: Герасим´юк (якому було під 50), Римарук, Забужко. А в спину їм дихають зовсім юні - Андрусяк, Вольвач". А нам було по 40-45. Зараз нам у спину дихають ті, яким по 35-40. А тих, кому по 25, я мало кого й знаю.

Чому зараз література - справа аматорів?

Немає клімату, простору, єдиного потоку. Через атомізованість часу все воно якось розбите на сегменти - той там, той там. Немає критики як явища. Є лише поодинокі критики. Я десь читав, що у Швеції виходять 50 тижневих газет, і в кожній є колонка критика. Всі книжки отримують свої рецензії, не лишаються непоміченими. А в нас раніше кому видаватися, кому давати Шевченківську премію - вирішувала Спілка письменників. Зараз ця її функція трошки втрачена. Зараз дістав гроші - видався, не дістав - не видався. Випив зі знайомим критиком - є рецензія. Все на особистісних зв´язках тримається, на "пощастило - не пощастило". Це до певної міри аматорство.

У Швеції виходять 50 тижневих газет. У кожній є колонка критика. Всі книжки отримують свої рецензії, не лишаються непоміченими. А в нас раніше кому видаватися, кому давати Шевченківську премію — вирішувала Спілка письменників. Зараз дістав гроші — видався, не дістав — не видався. Випив зі знайомим критиком - є рецензія. Все на особистісних зв´язках тримається, на "пощастило — не пощастило". Це до певної міри аматорство

Вам пощастило?

Я десь посередині. Багато в чому роль зіграв випадок, а на щось вплинув характер. Він у мене лишається не зовсім комунікабельним й уживчивий.

Хто є щасливчиками в нашій літературі?

Ті, хто на слуху. Ніколи не мав заздрощів творчих. Більше відчуваю захоплення. Читав Жадана - пробивало на легкий трем. А заздрощі більше в побутовому плані. Я хотів би поїхати, як хтось із розкручених, на Лейпцизський книжковий ярмарок. Ніхто мене ніколи туди не кликав. А подорожувати люблю. Люди, емоції, картинки, візії.

Плюс, як мені пояснював один мій старший гуру Валерій Ілля, "в подорожі відбуваються зависання над смертю". Це правда. Це я відчуваю навіть фізично. В дорозі почуваєшся краще. Тому поїздкам можу позаздрити, а текстам - ніколи.

Івану Малковичу, який отримав цьогоріч шевченківську премію, заздритимуть?

Дивлячись хто.

Якими розмовами супроводжується отримання Шевченківської премії в літературному середовищі?

Шевченківський комітет уже оновлений зараз. Його рішення більш-менш сприймають. Премію, як на мене, Івану Малковичу дали абсолютно справедливо. Єдине, я би дав її також новелісту Василю Портяку. Треба було дать дві премії. Ніхто не збіднів би.

Хоча заздрити будуть завжди. Зараз у Facebook літератори збираються, як на віртуальній призьбі, і перетирають, що правильно, а що ні.

Зараз модно сваритися через непорозуміння у Facebook. У вас колись були такі непорозуміння?

Практично ні. Розумію, наскільки це все умовно і трошки смішно. Коли дорослий мужик 50-ти років ділиться, наче він Наполеон: "Сьогодні відправив у бан двох. Забанив N. Y мене дістав, він пішов у бан". Я розумію - це компенсація за небуття. Людина сідає і починає "планетами обертати".

Смішно, коли дорослий мужик 50-ти років ділиться, наче він Наполеон: "Сьогодні відправив у бан двох. Забанив N. Y мене дістав, він пішов в бан". Я розумію — це компенсація за небуття. Людина сідає і починає "планетами обертати"

А як у 1990-х письменники виражали своє геройство без Facebook?

Я на 10 років пізніше за інших прийшов у літературу. Приїхав до Київа із Запоріжжя 1999 року. Я тут мало кого знав. Але чув, що бурхливіше життя було тут на початку 1990-х, коли були ще відголоски національної романтичної революції.

Яким побачимо українця після прочитання "Снів неофіта"?

Він буде живим, без набитої через трафарет на футболці вишиванки і накладних вусів. А з живими нервами, з бентежною душею.

Мій перший роман "Кляса" про кінець 1980-х в індустріальному українському місті видали турки. Я дивувався: що їм у ньому цікавого? Виявляється, після прочитання книжки вони зрозуміли, звідки коріння "наташ" полегшеної соціальної поведінки, які після падіння залізної завіси з´явилися у них. Або хто такі коротко стрижені чоловіки з татуйованими спинами і масивними ланцюгами на турецьких пляжах.

Мої романи мають автобіографічну основу. У "Снах неофіта" головним героєм є молодий чоловік, вчорашній кримінальний елемент. Він розуміє, що його - це поезія. Починає писати. Стає журналістом. Відкриває нові горизонти, відчуває місто, яке до цього було для нього обмежене одним районом.

Книжка показує дійсність 1990-тих, схоплену поглядом вуличного хлопця. Тому усе розказано доступно, без поверхневих резюмувань. Намагався просто написати про складне.

Просто про складне пишеться просто?

Мене текст несе, коли починаю писати. Підключаюся до енергій, до чого раніше скептично ставився. Дійсно - з підсвідомості починають вискакувати забуті речі.

У молодості мене дратувало, що постійно все у себе всотував. Врізалися у пам´ять якісь непотрібні історії. Коли став писати "Клясу", усе вилізло на поверхню і стало у пригоді.

Мій перший роман видали турки. З книги вони зрозуміли, звідки коріння "наташ" полегшеної соціальної поведінки, які після падіння залізної завіси з´явилися у них. Або хто такі коротко стрижені чоловіки з татуйованими спинами і масивними ланцюгами на турецьких пляжах.

Конан Дойл казав, що розумна людина упорядковує все у мозку, а він натягує собі різний непотріб в голову, як на захаращене горище. Так само і мені цей мотлох допомагає віднаходити потрібні деталі, робити стиль.

З яким технологічним процесом можна порівняти письменництво?

Це схоже на формування нових світів. Коли писав "Клясу", відчуття кайфу важко передати. Я виходив з редакції радіо "Свобода". Йшов на Львівську площу через ріг Прорізної і Пушкінської, де стояли Андрій Охрімович, Олесь Ульяненко. Кликали на чарку. А я швидко біг додому, бо там відбувалися дива, я формував світ. Тому порівняти письменництво з точінням шестерні не можу.

Траплялося, що зовсім не хотілося писати?

Частенько таке було. Особливо, коли ставив собі зависокі завдання.

"Клясу" писав двічі. Захотів її послати на конкурс "Коронація слова", який тільки з´явився. Просунутий критик Олександр Хоменко сказав: "Не роби цього. Це як Паваротті співатиме на Євробаченні. Йому не дадуть приз, хоч він і Паваротті". Я все ж спробував. Коли поставив крапку, вирішив прогулятися середмістям. Повернувся додому. Вирішив ще перечитати. І зрозумів, що нікуди роман не пошлю - текст розлазиться на шматки, багато води.

Захотів послати роман на конкурс "Коронація слова", який тільки з´явився. Просунутий критик Олександр Хоменко сказав: "Не роби цього. Це як Паваротті співатиме на Євробаченні. Йому не дадуть приз, хоч він і Паваротті". Я все ж спробував

Роздавлений проходив тиждень. І сів переписувати. Наступного року знову вирішив подати текст на "Коронацію слова". Щоб встигнути, завершував його у палаті Жовтневої лікарні - лежав там з хворобою Боткіна. Дали мені третю премію.

Ви говорите, що не переживаєте, коли не пишеться. Письменство не найважливіше у вашому житті?

- Спокійно розглядаю варіант, що завтра можу займатися чимось іншим. Бути просто письменником для мене плоскувато. Рембо он торгував рабами.

Валерія Радзієвська