— Історії і справді не вигадані, і тому, напевне, беруть за живе. Працюючи журналістом, я поїхала на Богородчанщину взяти інтерв’ю. Жінка на ім’я Ганна і розповіла мені про свою нелегку долю, що й стала основою повісті «Там, де гори підпирають небо». За її згоди я не змінила навіть ім’я. А історію, що лягла в основу «Адамцьо» почула, коли лежала у лікарні.

 

На Калущині молода жіночка народила сліпеньких двійняток. І вся родина задумалась, за що така кара?.. І коли діткам було по три місяці, їхній прадідусь зізнався, що за радянських часів він зробив дуже великий гріх — вирізав очі статуї Ісуса Христа. Взята із життя і третя бувальщина «Скривджена любов».

 

 

— Коли обдумувала, як назвати збірку, то зупинилася  на виборі імені голов­ного героя. Відповідь прийшла несподівано: у церкві почула, як священик на проповіді говорив, що Адам — вінець Божого творива, його вершина... А Адамцьо — щось таке пестливе, змаліле, те, яке змогло отак супроти Бога повстати.

 

 

— Людина зображена як Боже творіння, котре навіть після великої кількості скоєного зла, може повернутись до своїх витоків, до свого Творця.  Тому всі три твори пронизані глибокою вірою та любов’ю до Бога, до людини.

 

 

— Вистава йде у Вигодському народному театрі, який у минулому році відсвяткував своє 40-річчя. Цей театр за виставу «Адамцьо» (режисер Богдан Мельник) на ХХІ Всеукраїнському фестивалі театрального мистецтва, що проходив в Очакові, здобув гран-прі. Квитки  розкуповують за десять днів до показу. Бачу, як люди після вистави дістають свої хустинки, щоб витерти сльозу...

 

 

— Так, у цьому ж театрі. Режисура також Богдана Мельника. Історію почула від своєї колежанки, буквально за чотири  хвилини розмови по телефону. Клавдія змушена поїхати на заробітки на позичені гроші. Залишається там без засобів існування і заробляє собі на життя сурогатним материнством. Але оповідати сюжет не буду. Завітайте у театр.

 

 

— Неодноразово запрошувала пані Ганну. Але все ж таємницю, що саме ця жінка є протопитом новели, з етичних міркувань, не розголошувала.

 

 

— Вірю. Нічого в цьому світі немає випадкового.

 

 

— Кажуть ще, що мої повісті схожі на кіноповісті Олександра Довженка, хтось порівнює з Марією Матіос, а я завжди кажу, що я — Оксана Кузів! Це моє відчуття, мій стиль, моє бачення світу.

 

 

— Справді, долі персонажів я перепустила через серце, вони мені снилися і бентежили мою думку. Зрештою, коли писала, то чула їхні діалоги.

 

 

— Автором обкладинки є мій чоловік — художник Богдан Кузів. На обкладинці ми бачимо танок, а вдалині — церкву, і переважають червоні кольори. Це невипадково. Гаївки — це наш гуцульський стрий, і танок та червоні кольори символізують рух.

 

 

— Так. Танок як коловорот життя. Безперервний рух життя.  А загалом люблю увесь квітучий світ! Сама вирощую лілії, піони, іриси. А мій чоловік Богдан та син Орест переносять цю красу на полотно.

 

 

— «Посидимо удвох.// Помовчимо.// Потримаємось поглядом й руками,// Розкажемо очима, що було, що є,// І що буде колись між нами...»

Нещодавно вийшла збірка «В закапелках душі», де кожен вірш, кожне слово має спонукати людину до роздумів.