На посаду претендують дев´ятеро. Серед них — літературознавці, письменники, чиновники та громадські діячі.

Із письменником Андрієм Любкою, 29 років, розмовляємо про Інститут книги.

Міністр культури Євген Нищук розповів, що на оновлення бібліотечних фондів Інституту книги виділять 50 мільйонів гривень. Цього вистачить?

— Для України це не сума. В нас стільки сіл і містечок. Добре буде, якщо до кожного з них потрапить хоча б пару книжок.

Створення Інституту книги ще треба наповнити сенсом і грішми. Дві головні функції організації — популяризація читання в Україні та поширення вітчиз­няної літератури за кордоном.

Коли запрошують на фестиваль швейцарського письменника, це нічого не коштує. Треба лише написати лист у посольство Швейцарії. Вони ­оплатять переліт, готель, гонорар, роботу перекладача. Швейцарці раді, що є зацікавлення їхньою літературою. Коли українського автора запрошують на фестиваль за кордон, проживання та гонорар оплачують організатори. На всіх зустрічах за кордоном питають не тільки про літературу, а й про Україну. Письменники можуть лобіювати ідеологію своєї країни.

У Польщі Інститут книги в маленьких містах почав будувати нові бібліотеки зі скла і бетону, а не оновлювати фонди. Тепер у цих модерних будівлях місцеві проводять збори громади, покази фільмів, інші заходи. Бібліотека може отримати гроші на свій проект, якщо запрошує польського письменника або перекладача й оплачує йому гонорар. Таким чином стимулюють, щоб малі міста давали можливість заробити авторам і дізнатися про них читачам. Це — наповнення культурного життя провінції.

Літераторів заохочують подивитися, як і чим живе країна. І схема працює. Автор написав твір, має за нього гонорар, тур по сільських бібліотеках. У таких місцях книжок купують найбільше, бо приїзд туди будь-якого митця — велика подія. Проїхавши такий тур, письменник має запас грошей на півроку, щоб спокійно писати нову книжку.

Ви виступали в Німеччині, Австрії, Польщі, Туреччині. Як за кордоном популяризують читання?

— Попередню книгу "Кімната для печалі" дописував у Швеції на острові Готланд. Головним там є майже середньовічне місто Вісбю. Населення — 22 тисячі, робити нічого. Коли втомлювався писати, просто гуляв. У центрі натрапив на найгарнішу найновішу будівлю. Думав, податкова чи міська рада. А виявилося — бібліотека. Я зайшов, хотів щось узяти. Документи для цього не потрібні. Немає охорони. Є рамка, як у магазині, а на книжці — штрихкод. Стоять дивани, на яких можна лежати, безкоштовний ксерокс і напої. Є диски з музикою й фільмами, їх можна в навушниках тут же дивитися.

Бібліотека там — не установа, а місце зустрічей. Спитав у відвідувача: "А як ви виховуєте любов до Батьківщини?" Той відповів: діти й так горді, що живуть в країні з високими соціальними стандартами. У школах не викладають шведську літературу, такого предмета немає. У молодших класах є просто "читання". Пропонують легкі зрозумілі тексти, щоб привчити до книги. А в старшій школі це переростає в дискусійний клуб, де вчитель відходить на задній план. Кожен учень має обрати книжку, прочитати її. Потім готує презентацію, щоб зацікавити інших. Дітям цікаво, бо вони можуть ділитися знаннями, набувають ораторських умінь.

Що має робити держава та Інститут книги, щоб принадити українців до читання?

— У людини мають бути гроші, щоб купити книжку. Потрібна достатня кількість книгарень. У нас у деяких райцентрах читач не має доступу до книжки. Окрім бібліотеки, де може стояти 50 томів умовного Горького, в яких навіть сторінки не розрізані.

Краще стало з появою інтернету. Книжку можна замовити поштою. Я подивився географію своїх замовлень. Більше половини — в маленькі населені пункти, де я ніколи не був. У таких місцях книжки зазвичай беруть тільки в бібліотеці. Туди приходять школярі, щоб читати твори за шкільною програмою. Або пенсіонери, бо там є періодичні видання. Але ми втратили покоління віком від 35 років. Тих, хто дорослішав у 1990-х. На презентаціях я таких не бачив. Не читають. При тому, що непогано заробляють, бувають за кордоном.

Одного разу мене запросили виступити в Сокальській виправній колонії. Там сидять засуджені за вбивство, є з довічними термінами. Я читав свій роман про контрабанду "Карбід". Їм було цікаво, сміялися, ставили запитання. Наприклад, чи не міг би описати їх. Один попросив адресу, щоб надіслати сюжетів для наступних творів. А потім я попросився подивитися їхню бібліотеку. Вона дуже зачитана. Ув´язнені читають майже всі. Але книжки там на рівні 1960-х. Майже немає виданих у незалежній Україні. У тому закритому просторі бібліотека могла б бути не лише засобом перевиховання, а й способом інтегрувати цих людей в суспільство. Сучасна література цікава тим, що описує сучасне життя та проблеми.

Була дискусія про те, що електронні книжки витіснять паперові. Чи треба хвилюватися?

— Щодо електронних книжок мають турбуватися видавці. Письменнику важливо, щоб читали його тексти. У паперовій формі — це бонус. Мій видавець розказав — відколи почалася війна й девальвація, його оборот збільшується щороку мінімум на 25 відсотків. Все більше людей купують книжки. Маю два пояснення.

Перше — люди більш гостро відчувають небезпеку. Світ змінився, а книжка — можливість трохи глибше проживати життя. Люди, які фізично доторкнулися до війни, почали шукати сенс у ньому. У списках найбільш продаваних у книгарнях знову з´являється антиутопія англійця Джорджа Орвелла "1984" про тоталітаризм. Масовими накладами видають романи німця Еріха-Марії Ремарка та американця Ернеста Гемінґвея. Ці письменники були ветеранами Першої світової.

Друге пояснення простіше. Коли знецінилася гривня, доходи українців настільки впали, що накопичувати немає сенсу. Люди почали витрачати гроші. У тому числі й на книжки.

Читання — специфічне отримання інформації. У 1970-ті, коли в кожній оселі з´явився телевізор, казали, що почалася нова епоха. Вважали, всі слухатимуть лише радіо та дивитимуться в "голубі екрани", а книжка відімре. Зараз багато хто вже не дивиться телевізор. Новини дізнаються з інтернету. Це значить, що людина основну масу інформації знову отримує через читання. Це — хороший знак.