Андрія Куркова більшість ідентифікує з дорослою літературою, проте він успішно пише й для дітей. БараБука розпитала письменника про досвід написання казок для дітей і те, дитячу потребу в героях і те, чи повинна політика проникати в дитячі книжки.

– Що надихнуло Вас до написання казок та коли це сталося вперше?

Дитячі твори я почав писати у 1985 році, коли потрапив в армію. Мені було 24, і я був охоронцем у одеській в’язниці. Я сказав офіцерам, що мріяв стати письменником, а не охоронцем в’язниці. Тоді мені відразу ж доручили писати доповіді для різних партійних зборів. Умовно писати, бо це був плагіат: я переписував уривки з інших доповідей і статей, вставляючи прізвища наших солдатів і офіцерів. Це в мене займало дві години на добу. Мені давали на ніч ключ від кабінету начальника штабу, де була друкарська машинка, журнали, електрочайник – усе для роботи. І я був вільний до ранку. Там і почав писати дитячі казки.

Сам собі це пояснюю тим, що коли ти у в’язниці як солдат, то ти той-таки в’язень. У тебе немає свободи покинути заклад, і залишається тільки свобода уяви. Ти не можеш вийти за двері, але своїх героїв можеш відпустити куди завгодно. Завдяки цьому я щоночі умовно покидав в’язницю разом із ними. А на ранок доповідав начальнику, що всю ніч писав доповідь для партзборів, і просив час на відпочинок. На «швидко й добре відпочити» мені давали півгодини.

  – Чому для цієї втечі вибрали саме дитячу літературу? Не фентезі, фантастику?

Фантастику я пробував писати, бо багато друзів нею займаються. Але я її не любив тоді й не полюбив досі. Та й фентезі, особливо традиційне – з ельфами і так далі, мені теж не подобалося. Я читав дуже багато казок у дитинстві. Особливо любив збірку китайських народних казок.

«Це радянський підхід маніпуляції – створення ворога, який ототожнюється з нацією або країною. Коли створюєш негативних героїв для дітей, то не варто робити їх пласкими й трафаретними, архетипними з точки зору належності до однієї етнічної, мовної групи, однієї релігійної конфесії. І не варто робити їх усіх безнадійно жахливими, щоб дитина не увірувала сліпо в існування абсолютного зла»

Мабуть, через таку ранню любов до дитячої літератури та під впливом радянських мультфільмів я зрозумів, що дитячий світ набагато легше вигадати, він вимагає меншої кількості деталей. Дітям не потрібно пояснювати реальність світу – їх цікавлять самі герої. Можливо, саме це мені найбільше сподобалося, і я одразу вигадав своїх героїв – чепухоносиків. Майже всі свої казки я написав ще тоді, у в’язниці. І тільки років 10 потому повернувся в дитячу літературу. Створюючи казки, я давав собі відпочинок між написанням романів.

– Казки писалися легше?

Легше психологічно. У казках немає справжнього зла. У реальній прозі має бути справжнє зло, справжнє добро і пристрасті. У казці ж усе вигадане. І є можливість казково перетворити зло на добро. Я вважаю, що казки пишуться з усмішкою, із задоволенням. Саме написання створює позитивний настрій.

– Ваша дружина британка, тож Ваші діти росли в мультикультурній сім’ї. Що Ви їм читали в дитинстві?

Коли бував удома, то щоночі вигадував нові казки. На жаль чи на щастя, я їх не записував. Це була імпровізація під впливом дітей: вони постійно мене корегували. Один вважав, що не дуже смішно, інший – не досить страшно. Постійно доводилося балансувати між страхом і гумором. Але мені це близько за сприйняттям. Протягом дитинства своїх дітей я вигадав кілька сотень історій. Навіть постійні герої були. До прикладу, хлопчик Петрик, який літав між поверхами до своїх друзів. А потім діти й самі почали читати, до того ж одразу трьома мовами: українською, російською та англійською.

– Існує думка, що дитяча література – це несерйозно. Чи варто ставитися до написання казок настільки ж серйозно, як до створення роману?

Ставлення до казки, порівняно зі ставленням до роману, абсолютно інакше. Це зовсім інший настрій, інші завдання. Але ставитися все одно потрібно серйозно.

Завжди розділені добро та зло і завжди гепі-енд. Зазвичай народні казки закінчуються погано, тоді як авторські повинні мати щасливе завершення. Врешті, якщо дітям сподобається казка, то можна написати продовження. У дітей серіальне мислення. Їм хочеться продовження пригод улюблених героїв.

У мене є й «невидимі» казки, які я писав із виховальним наміром. До прикладу, велика екологічна казка «Історія лісозвалища». Її видавали уривками. Є в мене і «Казка про Василька і Миколоньку» – хворих діток, які змушені постійно жити в лікарні. Хоч вона видавалася один раз і невеликим тиражем, але, за відгуками, вона справді допомогла реальним дітям, які хворіли. Сказати б, налаштовувала на позитив та здоровий лад. 

– Чи вважаєте Ви, що в дитячого письменника більша відповідальність перед читачами?

– Не лише перед читачами, а й перед їхніми батьками. Ми не завжди замислюємося про те, що казки для наймолодших спершу читають їхні батьки, а лише потім переказують, додаючи щось своє. Тобто йдеться про творчий процес. А по-друге, батьки, звичайно, повинні дивитися, що читають їхні діти, як вони реагують на ту чи іншу історію. У дитини дуже вразлива психіка, особливо в перші 10 років. Іноді навіть казковий драматизм для них є досить важким.

– Якби Ви починали писати дитячі книжки сьогодні, за нинішніх обставин у країні та соціумі загалом, чи порушували б актуальні теми?

Я уже бачив актуалізовані книжки: про війну, про біженців. Вони є важливими і з’являються в будь-якій країні за критичних обставин – це нормально.

– Чи потрібні вони дітям?

Чи вони потрібні?… Тут треба пам’ятати, що діти не розбираються в політиці. А коли починають розбиратися, то стають радикалами.

Мій молодший син навчався у другому класі під час подій на Майдані. Звичайно, казок на цю тему ще не було. Але тоді вже діти ходили разом із батьками на Майдан, спостерігали, робили для себе якісь висновки й шукали ворогів серед однолітків. До прикладу, знайшли хлопчика, якому Майдан не подобався, цькували, називали сепаратистом і так далі. Саме тому варто стежити, щоб книжки не спонукали дитину розділяти своє оточення на своїх і чужих.

– Чи варто письменникові створювати героїв для українських дітей: авторитетів, на яких можна рівнятися, пишатися, довіряти? Для прикладу, ідеальний захисник.

У таких питаннях завжди краще не прив’язуватися до нинішнього часу. Ліпше вибрати героя з минулої війни, або позаминулої. Бо реалістична казка про сьогоднішнє протистояння актуалізує війну як дійсність, якої не можна позбутися.

А діти дуже швидко приймають будь-які нововведення за норму. Діти з мого села на Житомирщині з початком воєнних дій на Донбасі почали гратися у «блокпости»: знайшли військову форму і перевіряли документи в перехожих. Мілітаризація гри легко переходить у мілітаризацію думок, а це може призвести до реальної агресії.

– А як, наприклад, дітям зі Сходу, які справді бачили й чули війну? Їм потрібен цей уявний герой-захисник?

Не впевнений, чи можливо для таких дітей створити героя. Я бачив їх, говорив із ними. Вони або вже надто серйозні для свого віку, або звикли до війни – живуть під обстрілами й вибухами.

Можливо, я й не правий, але я б давав таким діткам книжки, що відволікають від цього життя. Тобто на тлі війни додатково читати ще й казку про війну – це означає остаточно руйнувати психіку.

– Як ви ставитеся до коміксів? Наприклад, є такий тематичний журнал «Кіборги», який відтворює сцени з війни.

До коміксів я ставлюся нормально. Мені сподобався комікс, який малював покійний вояк з УПА. Його видали в журналі «Пам’ятники України». Дуже цікаво, бо ці комікси пізнавальні – там є малюнки укріплень і тому подібне.

Раніше, коли комікси у світі ще тільки набували популярності, у нас ця культура не прижилася. Але раніше й час був мирний. Тепер вони можуть «зайти», бо комікси завдяки візуальному відображенню реальності молодший читач сприймає краще, ніж чистий текст.

Як вони впливатимуть на майбутнє дітей, мені тепер важко сказати. Виростати із зафіксованим образом ворога – це, звісно, аномалія. Мені важко уявити, що в таких коміксах є більш складний світ, аніж «ворог» і «ми», – лише плюс і мінус. А світ же насправді куди складніший. Сьогодні Росія – ворог, але, як від сусіда, ми від неї нікуди не дінемося. Конфлікт так чи інакше буде вирішено. А ось через 20 років, коли сьогоднішнім дітям буде умовно по 27 років, у них буде закріплено образ ворога-росіянина.

Особисто я ріс на фільмах про поганих німців, а коли пішов у Києві до школи, то ні діти, ні батьки не хотіли, щоб діти вивчали німецьку. Мені довелося ламати своє ставлення до Німеччини через ці кліше, нав’язані в дитинстві. Я вивчив німецьку лише у 37 років, коли мусив презентувати свої книжки. У німцях, перед якими виступав, я ніколи не бачив тих людей, якими нас лякали в дитинстві.

  – Чи можливо замаскувати пропаганду в дитячій літературі?

Для прикладу, в ДНР та ЛНР видаються журнали про страшну Україну, про «бандерівців» та «фашистів». Уже тепер там росте покоління дітей із порушеною психікою. Вони щиро бояться України, яка може прийти і знищити їхню домівку.

Це радянський підхід маніпуляції – створення ворога, який ототожнюється з нацією або країною. Коли створюєш негативних героїв для дітей, то не варто робити їх пласкими й трафаретними, архетипними з точки зору належності до однієї етнічної, мовної групи, однієї релігійної конфесії. І не варто робити їх усіх безнадійно жахливими, щоб дитина не увірувала сліпо в існування абсолютного зла.

– Ваша остання на сьогодні дитяча книжка вийшла в 2014 році. Чи не плануєте найближчим часом знову писати казки?

Планую, звичайно. Цього року будуть перевидання попередніх моїх книжок, а з наступного року планую випуск нової серії дитячих історій.

Розпитувала Тетяна Роздольська. Фото зі сторінки Андрія Куркова у Фейсбуці, також фото Валентина Кузана, Алекса Заклецького

Інтерв’ю зроблено в рамках Школи літературної журналістики за підтримки Львівського медіафоруму та 83-го Міжнародного ПЕН-Конгресу.