Близько семи років тому "Ворошиловград" отримав премію "Книга Року ВВС", згодом ставши й переможцем у номінації "Найкраща книга десятиліття". Чотири місяці тому вийшов "Інтернат", пафосно розрекламований як роман, що розповідає про війну на сході України очима простого вчителя української мови.

На превеликий жаль, хоч якось наблизитись до цієї точки зору йому не вдалося, втім на роль антигероя Паша — непоганий кандидат.

Перед розкриттям образу головного героя варто звернути увагу на спробу дезорієнтувати читача, не називаючи конкретних сторін конфлікту, конкретних прапорів, конкретних емблем.

 Тим самим, наче, Сергій Вікторович вдало провокує читача власноруч розподілити своїх та чужих. Але, торкаючись у прозі теми війни, Жадан або трохи недоробив, або дуже переробив образ головного героя.

Навіть його меланхолія та аполітичність не виглядають переконливо, бо війська, що займають його місто — невідомі, але працює вчителем української мови; українські війська радять розгубленій директрисі школи, у якій він працює, звертатися на Київ, але прапор на ворожому танку — лише не такий, як у паспорті.

Серед подібних невдалих елементів скелету роману, тривіальністю дихають й внутрішні діалоги Паші, описуючи його стагнації щодо ідентифікації себе як громадянина.

Можна не зважати на подібні моменти, виправдовуючи це т.зв. власним враженням головного героя на навколишні обставини. Але ще однією недоробкою Жадана є малювання персонажів роману з-поза меланхолічних лінз Пашиних окулярів.

Автор не зміг з цим впоратись, бо усі персонажі занадто фаталістичні у своїх словах та емоціях, натомість Паша хибно безтурботний там, де треба турбуватися, й дуже схвильований, коли справа стосується чогось вульгарного.

Коли троє невідомих постатей в тумані стріляють фрази на кшталт "— Сиш, ти, з інтернату. Піздєц вам, корочє", - реакція Паші не описується взагалі, себто це не є важливим елементом оповідання.

Своєю чергою одяг та спідня білизна Анни чи відчуття від доторку рук проститутки Віри удостоюються у Жадана цілих абзаців.

У одній з численних рецензій було згадано, що у "Інтернаті" Жадан підіймає тему "людини без зброї", тим самим анулюючи усі претензії до образу головного героя та опису оточуючих. Але це теж, на жаль, не відповідає дійсності.

Якщо сприймати "людину без зброї" буквально, то треба для початку усвідомити, що відмова від участі у бойових діях (у будь-якій формі) — це свідомий вибір.

Жадан позбавляє Пашу цієї можливості, бо головний герой є інвалідом з дитинства, тим самим опиняється заручником сформованих ззовні умов.

Якщо сприймати "людину без зброї" у переносному значенні, начебто, усе стає зрозуміло: Паша свідомо відштовхує від себе нав´язливі політичні новини, свідомо не приймає участі у суспільно-політичних питаннях та позиціонує себе простим вчителем.

Знову ж таки, Жадану не вдається зробити "людину без зброї" навіть у абстрактній парадигмі, бо його байдужість та аполітичність є лише зовнішніми атрибутами, такою собі інстинктивно обґрунтованою реакцією на зовнішні подразники.

Катастрофічно мало уваги приділяється душевним переживанням Паші, хоча лиш вони й є рушієм поведінки у стресових ситуаціях, бо у випадку Паші лише внутрішнє може переважати зовнішнє.

Втім, роман безперечно вартий уваги як мінімум через те, що у ньому йде мова про обставини, що зворушують і турбують багатьох потенційних читачів Жадана.

Сергій Вікторович чудово розриває шаблони побутового героїзму, зокрема, серед бюджетників, таксистів та робочого класу.

Образ Паші ідеально утворює мімікрію на пересічного громадянина в умовах військового конфлікту: він платить стільки, скільки призначили (навіть, якщо це невиправдано); мовчить там, де мовчання вбиває: "А що я міг зробити?"; регулярно втікає від питань власного сумління: "З ким я? За кого я?".

Зрештою, Жадан зумів сформулювати бездоганну алюзію на причини й наслідки війни, коли до вокзалу, де переховувався Паша з іншими громадянами, під´їхав ворожий танк з солдатами:

"Брудна форма, перемащені димом обличчя, важкі накипи землі на взутті. І прапор над баштою — темний і замащений, мов бинт, який довго прикладали до відкритої рани".

Андрій Саба