Re: цензії

Відомі воєнні фотографи звинуватили його у фальсифікації: мовляв, знімок з Широкиного, де двоє бійців тягнуть пораненого, а за їхніми спинами вибухає міна, – театральна вистава.

Фотокори свідчили: жоден об’єктив не здатен водночас зафіксувати стільки різнорідних деталей; військові казали, що в момент такого вибуху в радіусі знімку не лишилося б живих, з фотографом включно.

Але ж картинка вийшла справді красива – наскільки таке означення взагалі дотичне воєнної тематики. Власне, не картинка, а справжня батальна картина, що її цілком можна зіставляти з багатьма фотосимволами Другої світової чи, приміром, з полотнами туркестанського циклу художника Васілія Вєрєщагіна. Й отут виникають концептуальні проблеми.

Наприкінці ХІХ століття Вєрєщагін був творцем живописних трендів у російському реалістичному малярстві. Фотографію щойно винайшли, і вона перебувала у статусі технічної забавки, експонату кунсткамери.

Візуальну реальність продукували художники. Вони ексклюзивно постачали «правду війни» аж до іспанського конфлікту 1930-х, коли по-справжньому сформувалася воєнна журналістика, з фотографічною включно.

Саме тоді постала системна опозиція доти безмежному пануванню воєнної пропаганди, котра залюбки використовувала талановиті твори живописців рівня Вєрєщагіна для політичних маніпуляцій. Журналістські стандарти проголосили безальтернативну заборону на постановкову зйомку бойових дій.

Але в Радянському Союзі ця аксіома була поза законом. Авжеж, як казав філософ і знавець фотомистецтва Вальтер Беньямін, «фашизм вполне последовательно приходит к эстетизации политической жизни. Существенными орудиями этой эстетизации стали ретушь и фотомонтаж» (див.: Олег Шишкин. Ч/Б. – Москва: Новое литературное обозрение, 2005).

Радянські фотокореспонденти створили пам’ятні, часом навіть геніальні знімки Другої світової, але вони приневолені були на роль «пропагандистів і агітаторів». Щось подібне сталося і з Дмитром Муравським.

До його нової книжки «Через війну. Погляд волонтера» (К.: Люта справа) коротеньке післяслово написав знаний фотомайстер Віктор Марущенко. Він значить: світлини Муравського зроблені «талановитим об’єктивом небайдужого фотографа».

І це справді так. І навіть постановкові знімки війни не лише мають право на існування, а й украй необхідні для творення патріотичної символіки. Якби не одне суттєве «але».

Публікація того скандального фото супроводжувалася вказівкою точного місця і дати зйомки. Тобто презентоване як документ. А коли так – зникає принципова різниця між ним і роботами російських «журналістів», нерідко так само переконливими.

До честі Міністерства оборони (Д.Муравський тоді очолював інформаційний центр МО у статусі радника на громадських засадах), у відомстві одразу збагнули ситуативну небезпеку і звільнили свого радника. І якби фотограф одразу відмежувався від «документальності» своєї картини – інцидент було би вичерпано.

Натомість в альбомі «Через війну» автор вдається до компромісного формулювання: «У моїй фотографії немає журналістських стандартів». Так, ніби у тих стандартах є щось непристойне – типова радянська фразеологія. Ще сумніше стає, коли читаєш на авантитулі присвяту дідові, який 1943-го поліг під Курськом, «захищаючи нашу Батьківщину».

Було б уже чесно писати – «мою», а не перетворювати читачів отим «нашу» на спільників-симпатиків совєччини. До речі, фотографи чіткіше бачать напливи радянської тіні на сьогодення, ніж навіть літерати.

У передньому слові до збірки фронтових фотографій «Poo-tee-weet?» (К.: Основи, 2015) Катерина Сергацькова пише про «масштабное постсоветское сражение».

А в іншій фотокнизі члени харківської групи «Шило» розмірковують про «визуальную диффузию» і, коментуючи власний фотоцикл «АТО», клякнуть від здогаду: «По обочинам дороги — памятники танкам, самолётам, солдатам. Неужели это война с прошлым?».

Та вже маестро Олександр Глядєлов у тій же книжці однозначно переконаний: «То, что мы переживаем сегодня, – это агония Советского Союза» (Подвижный пейзаж. Искусство Украины между революцией и войной. – К.: Родовід, 2015).

Звісно, шкода тих, що недолікували собі пострадянські болячки. Виходять-бо на люди, як оті жіночки радянських офіцерів, що дефілювали у «звільненому» Львові в небачених ними раніше пеньюарах. У ще одній «воєнній» книжці якраз ходить про огидні, як шмарклі, есесерівські звички, і прописано на такі випадки профілактичний засіб: «Хай живе особиста гігієна!» (Даріо Фертіліо, Олена Пономарева. Люди й кіборги. – К.: Пульсари, 2017).

Хоч-не-хоч, а все це пригадується, коли береш до рук фотоальбом «Через війну» – справді добру книжку, коли не сприймати її за документальний звіт. Ми ж не вважаємо Жолдакових «Укрів», Положіїв «Іловайськ» чи Жаданів «Інтернат» свідченнями?

Але правди в них не менше, аніж у суто репортажному відтворенні подій. Може, навіть і більше, коли говорити про суть, а не деталі. І під таким оглядом світлини Дмитра Муравського – це фотолітература. Талановито-спосережлива, а відтак і емоцієтворна.

Ось, приміром, бачимо на задвірках сонячного літнього дня розчавлену, ніби монстром з «Війни світів», автівку — і це виглядає жахливіше, ніж у тому вигадливому на спецефекти кіні.

Або мить гарматного пострілу: в кадрі лише фрагмент гаубичної станини, що на відкаті роздирає яскраво-зелену траву, клапті якої огортає мертво-сизий пороховий дим. Війна, не-людський світ.

Книжка Д.Муравського про те, що відчуває людина в такому засвіті. Наприклад, «лють – абсолютно необхідне відчуття на війні, щоби вижити самому та захистити своїх побратимів».

Фотограф прагне зафіксувати те, що можна би назвати «побутом» бою. Підпис до одного кадру: «Робота кулеметника в замкненому просторі завжди супроводжується міні-контузією та отруєнням пороховими газами».

А на самому знімку – боєць стріляє з важкого ДШК крізь гаражне віконце, котре у контражурі виглядає на отвір пекла. Це світлина з циклу «Музика війни».

«Спостерігаючи крізь об’єктив за роботою артилерії, танків чи ДШК, внутрішньо відбиваєш ритм «Болеро» Равеля», – коментує автор. А там, де в кадрі пара літаків хижо притискається до землі, можна пригадати і Вагнерівський «Політ валькірій», як то було у відомому голлівудському блокбастері про В’єтнамську війну.

Фотограф Дмитро Муравський виразно тяжіє до символіки. Назви таких знімків помітно додають сфокусованого сприйняття – шкода, що вони лишилися поза увагою редактора видання.

Та на одній сторінці, де знято роботу представника місії «Евакуація 200», є ремарка: «Для себе це фото я назвав «Перевізник Харон» – і вже ця світлина не відпускає тебе, кличе навздогін, несподівано пригадується потім, згодом і згодом.

Інший воєнний фотограф, Єфрем Лукацький, якось висловився: «Від побаченого я втратив різкість у своєму мозку, все попливло…» (Главком, 02.09.2016). Щось подібне відчуваєш, переглядаючи книжку Дмитра Муравського.

Костянтин Родик