«Коротких курсів» ніколи не бракувало, але більшість поглинула непам’ять — «вижили» ті, що їх можна вважати зразками майстерно відформатованого проповідницького шалу. Пригадується кумедно-прозорлива оцінка «Короткого курсу ВКП(б)» чудовим стилістом-мистецтвознавцем Дмитром Горбачовим: в його юнацько-дисидентському сприйнятті той текст поставав яскравим нонфікшн-екшеном (Случаї. — К.Артбук, 2017). Авжеж, коли абстрагуватися від політичних рефлексій, та книжка справді виглядає на такий собі переспів античних міфів — з богами і героями, війнами титанів і пристрастями, гідними Софокла. Там історичні ландшафти космогонічного мірила (умовно кажучи, не Шишкін, а Криволап). Словом, літ-зухвалість без гальм. І це також про книжку О.Палія.

 

Оцініть самі — як в одному абзаці окреслено постання більш-менш сучасної географії: «Коли льодовик почав танути, на півночі України і в Білорусі утворилося велетенське озеро. 11,5 тис. до н.е. селевий потік з цього озера линув долиною Дніпра до моря, а саме озеро зникло, перетворившись на низку боліт. Близько 5600 р. до н.е., через підвищення рівня світового океану, Середземне море перелилося в Чорне гігантським солоним водоспадом, проривши протоку Босфор». Тут поєднано два різні теоретичні сценарії, один з котрих є не доведеним і не спростованим. Тобто, цілком придатним для міфотворення. Чому б ні?

 

Олександр Палій — сміливий літерат, здатний «навіяти сон золотий». От, до прикладу, про росіян: «На північ і схід від земель України, на території сучасної Центральної Росії, кам’яна доба тривала на 3-5 тис. довше — до середини І тис. н.е., а подекуди до 2 тис. н.е.». Якщо розглядати «феномен Росії» у семіотичній проекції, то приблизно так воно і є. Читаємо: «Наприкінці 19 ст. чеський учений-славіст Вільгельм Томашек вивів назву фіно-угорської групи народів — мордви — зі скіфської «mard-xwaar», тобто людожер». Це — доповнення відомого Геродотового «свідчення» про андрофагів-людоїдів на теренах майбутньої Московії. Але зіпсутому знаннями читачеві кортить знати, як ця приваблива гіпотеза почувається у наукових координатах 21 століття?

 

Надто часто до нашого автора виникають запитання, що є вельми небажаним для будь-якого «короткого курсу». Наприклад, куди поділися трипільці? Адже «населення на всій території трипільської культури одночасно становило щонайменше мільйон осіб», — і випаровування такої величезної, як на ті часи, кількості люду годилося б якось пояснити, чи не так?

 

О.Палій ухиляється від цього запитання, бо, на відміну від Президента Ющенка, вважає за українських предків не трипільців, а скіфів: «Скіфи вважали, що їхньою прабатьківщиною була територія сучасної України, і стверджували, що жили понад Дніпром за 1000 років до свого повернення в 7 ст. до н.е. Скіфи раніше за решту народів Європи, крім мешканців Греції та Італії, дозріли до рівня повноцінної державності, з постійною армією, владою, податками, карбуванням грошей тощо. Скіфська державність в окремих регіонах України проіснувала тисячоліття — до 4 ст. н.е.». Задля переконання читачів у скіфській ідентифікації українців О.Палій навіть вкидає — ніби той 25-й кадр — повідомлення про те, що «у 4 ст. до н.е. поліцію в Афінах набирали зі скіфів».

 

Ага, успішна поліційна реформа — тяглість традиції, й Арсен Аваков — гідний нащадок скіфів. Та коли пізніше у книжці піде гнівна мова про сталінську тактику «випаленої землі», якось незручно повертатися до попередньо наведених прикладів із практики наших власних нащадків: «Скіфи спочатку відступали перед перським військом, відганяючи худобу, засипаючи колодязі та випалюючи степ».

 

«Пізніші держави на території України — імперія гунів та Київська Русь — вважали себе спадкоємцями Великої Скіфії», — хвацько значить О.Палій, ніяк при тому не реагуючи на літературну концепцію Івана Білика, котрий вважав Аттілу за київського князя Богдана Гатила. Але ж парт­­­айґеноссе Щербицький піддав Біликів «Меч Арея» остракізму не просто так? Подібні пробіли не красять назагал цікаву книжку Олександра Палія. Як і однозначні присуди, як-от щодо братовбивства Ярослава «Мудрого»: «Ярослав Володимирович не був причетний до цього злочину». М’яко кажучи, це сумнівне твердження. 

 

«Короткий курс історії України» має виразу антиросійську спрямованість. Нарешті. Нарешті маємо історико-популярний твір, позбавлений жодних алюзій на «братські» камлання. Але ж у такій мужній поставі годиться бути доказовим. Наприклад, коли йдеться, що «Московія... остаточно припинила виплату данини нащадкам Чингізхана лише на початку 18 ст.», — треба б послатися на якусь наукову константу.

 

Вельми привабливим є твердження О.Палія стосовно середньовічної ієрархії на колонізованому Києвом Заліссі: «Київські князі надсилали сюди керувати своїх наймолодших синів». Та, може, треба було б наголосити на недолугості тих сановно-делегованих недолітків, що й припустилися фатальної помилки — відкрили скриню Пандори? Адже, як не крути, монстра на ім’я «Росія» виростили саме українці, від Феофана Прокоповича починаючи. Так, колись «Київська держава звільнила предків росіян від виплати данини хозарам, навчила їх писемності, прилучила до християнської культури», — і відтоді цей Голем пішов у світи. І за це треба нести відповідальність — нинішнім українцям.

 

Олександр Палій зробив добру спробу деміфологізації, але було би ретельніше поставитися до ілюстративно-фактологічо-доказової бази. Схоже, йому це під силу. Ось фрагмент, який це ілюструє: «За самий зв’язок із Шевченком можна було втратити все. Так, зокрема, сталося з керівником головного в імперії Московського залізничного вокзалу в Петербурзі Миколою Миклухою. Він був нащадком запорожця, що першим видерся на стіни турецької фортеці Очаків під час штурму 1788 р., за що отримав дворянський чин. Лише за те, що Миклуха надіслав Шевченкові на заслання 150 рублів, його було звільнено з роботи й ледь не заарештовано... За український патріотизм батька... було вигнано з університету й сина Миколу Миклухо-Маклая».

 

Отже, маємо добру спробу творення «короткого курсу» української минувшини-сьогодення-прийдешнього. Але що непокоїть: торік помічники українського Президента поширили інформацію про книжки, які він, нібито, щойно прочитав. «Короткий курс історії України» Олександра Палія — серед інших. Добре, що наші президенти бодай щось почали читати. Але коли очільник країни виокремлює «короткий курс» замість книжок серйозної політології, якими рясніють прилавки книгарень, стає моторошно. Але ж, як пише О.Палій, «у представників різних народів вчені знаходять різну частку генів неандертальців».