Народився майбутній філософ у небагатій козацькій родині на Полтавщині, а вже у віці 12 років став учнем Києво-Могилянської академії, котра тоді «переживала свій розквіт; цього року в ній навчалося 1160 осіб, з яких 388 були діти духовенства, а 772, зокрема й Сковорода — світські». Навчання мало тривати 12 років, але студенти могли як повторювати якісь курси, так і переривати навчання й потім повертатися: академія стипендії не платила, то й жорстких вимог не було. Обов’язкової програми академічного курсу теж не було, але «загалом уся наука в академії йшла за зразками єзуїтських навчальних закладів», та й підручники використовувалися загальноєвропейські — мовою навчання на старших курсах була латина: «Усі академісти, а особливо учителі і наставники мають суворо дотримуватися правила: як у колегіальних школах, так і в бурсі, завжди розмовляти між собою та з учнями по-латинському». 

 

Далі Л. Ушкалов барвисто-бароково змальовує «тло епохи» — хоч життєпис Сковороди додає до цього небагато. Випускники Києво-Могилянській академії, які склали освічену еліту Російської імперії, залишили багато свідчень у мемуарах, листах і художніх творах. Довідуємося, які були умови життя в бурсі, як проходили рекреації, в яку форму вдягалися студенти («кирея, щось схоже на довгу, аж до п’ят, шинелю без каптура, з відкидними рукавами; влітку у багатих студентів вона була з шовкової матерії, у бідних — із китайки, а взимку — із сукна, обшита по краях червоним або жовтим шнурком з візерунком»). Виразні портрети викладачів Академії — Рафаїла Зборовського, Феофана Прокоповича, Симона Тодорського.

 

У 1738-1739 році, в класі поетики, Сковорода почав, крім іншого, вивчати грецьку, німецьку та єврейську мови. Але вже до закінчення класу філософії, у грудні 1741 року, він перервав навчання і вирушив до Санкт-Петербурга, щоб стати співаком придворної капели імператриці Єлизавети. Сковорода пройшов конкурсний відбір у музичній школі, заснованій у Глухові (тодішній столиці Малоросії) указом імператриці 1738 року з такими функціями: «Відкрити невелику школу, в яку набирати з усієї Малої Росії з церковників, а також із козацьких, міщанських і інших дітей, і тримати в тій школі до 20 осіб, які мають найкращі голоси». 

 

Читач знайде багато високохудожніх описів розваг і побуту імператорського двору, балів, опер і балетів, які ставилися придворні артисти і музиканти, серед яких був і Сковорода. Детально описано злет морганатичного чоловіка імператриці Олексія Розумовського (який теж починав кар’єру співаком придворної капели) і його брата Кирила Розумовського, останнього Гетьмана України. 

 

Немає якихось певних даних про перебування Сковороди в Санкт-Петербурзі, Москві та інших містах, де бував двір імператриці, але достеменно відомо, що під час перебування Єлизавети у Києві влітку 1744-го (цей візит описано в деталях!) так вдало розпочата кар’єра Сковороди перервалася і він вийшов у відставку в чині «придворного уставника» (керівника 40 співаків і музикантів). Формальною причиною відставки — а інших ми не знаємо — було бажання продовжити навчання в Києво-Могилянській академії. Утім, від придворної капели у Сковороди залишилася любов до духовного співу і майстерність гри на флейтузі (яку ми знаємо нині як блок-флейту, за її німецькою назвою). 

 

Схоже, саме у Петербурзі Сковорода перейшов на російську мову, якою пізніше писав свої листи, твори і, очевидно, спілкувався. З книжки незрозуміло, якою мовою говорили студенти київської Академії поза її стінами, але принаймні при вступі учні мали засвідчити своє «вміння читати і писати слов’янською і книжною українською мовою, а також рахувати». Л.Ушкалову варто було би вказати, що наведені в «Ловитві...» цитати з творів і листів Сковороди подані в перекладі — аби читач не подумав, що Сковорода справді писав такою милозвучною українською.

Студентом філософії Сковорода був недовго — через рік вирушає до Угорщини. Про це учень і біограф філософа Михайло Ковалинський пише так: «Коло наук, що їх викладали в Києві, здалося йому недостатнім. Він захотів побачити чужі краї». На жаль, про перебування Сковороди в Європі даних немає. Чи був він просто помічником генерала Вишневського, посланого для закупівлі угорських вин для імператорського двору? Чи слухав якісь курси в університетах? Чи був іще десь, крім Буди, Відня і Братислави? Втім, на підставі інших свідчень Л.Ушкалов подає барвисту картину тогочасного життя тих країв. 

 

За п’ять років Сковорода повернувся у Київ таким же бідним, як і раніше. «Він жив у своїх приятелів і знайомих. Оскільки їхні статки так само були невеликі, то вони спробували знайти йому справу, корисну і для нього, і для суспільства», — писав М.Ковалинський. Так Сковорода почав викладати поетику в переяславській семінарії, але чи то викладання не сподобалося єпископові, чи з інших причин — його звільнили, і він знову повернувся в Києво-Могилянську академію, на курс богослів’я. Оскільки коштів на життя Сковорода не мав, через два роки, не закінчивши навчання, він став гувернером у заможного козацького старшини, пізніше полковника Степана Томари, в якого з перервами житиме до 1759 року.

 

В Україні тоді відбувалися важливі події. Імператриця Єлизавета «дозволила відновити гетьманство», і 1750 року на раді в Глухові «вільними голосами» обрано гетьманом Кирила Розумовського («радше, імператриця наказала обрати гетьманом молодшого брата свого чоловіка»). Так 23-річний Кирило став гетьманом (а з 18 років він вже був президентом Академії наук!). Л.Ушкалов подає чимало замальовок пишного побуту гетьманського двору: «Коли... гетьман зібрався об’їхати свої полки, то для цієї поїздки йому знадобилося 140 коней: десяток для розкішної французької карети, дванадцятеро — для двох спальних колясок, шестеро — для особистого лікаря... й аж вісімнадцятеро — для кухні».

 

Ще більшу пишноту автор описує у подальших розділах, де мова про «таврійський вояж» Катерини Другої 1787 року (яка до цього, у 1764-му, ліквідувала посаду Гетьмана, а у 1775-му зруйнувала Запорозьку Січ). Та політичні перипетії мало хвилювали Сковороду. Він чимдалі більше засвоює аскетичні практики — спить чотири години на добу, «його їжа складається із зілля, плодів і молочних приправ, а вживав він її ввечері після заходу сонця» (цитата з Михайла Ковалинського, яка звучить як чиста агіографія). 

 

Сковорода ще двічі повертався у суспільне життя — викладав з перервами кілька років у харківському колегіумі, але все частіше відходив від викладання і «просто жив» у своїх приятелів, часто на пасіках і у віддалених будиночках, і у монастирях — де ігуменами вже були його однокашники з академії. Тут він читав, займався музикою, пережив кілька містичних подій, почав писати свої поезії, а потім філософські байки й діалоги. У листі від травня-червня 1763 року до Ковалинського Сковорода цитує старовинну епіграму, яку Л.Ушкалов перекладає з латини так: «Я знайшов гавань, прощавайте, надіє і щастя. Досить ви бавилися мною, бавтесь тепер уже іншими». 

 

Останні розділи «Ловитви невловного птаха» присвячені аналізу світогляду Сковороди, його поетичних і філософських творів. В газетній статті неможливо, звісно, передати навіть основні підсумки аналізу творчості Сковороди. Тут потрібен якраз досвід і хист харківського професора філології Леоніда Ушкалова, який є укладачем 1400-сторінкової «Повної академічної збірки текстів» Г. Сковороди, яка у рейтингу «Книжка року’2010» здобулася на Ґран-прі. 

 

Сковороду вважають останнім представником прози українського бароко, яка робила наголос на Софії, логосі — на противагу розуму, раціо. Значною мірою Сковорода був містиком, вивчав символи, ілюстрував ними свої твори і давав їм власні пояснення. Одна з основних його ідей — повага до «природи єства» кожного; належний лад, стверджував він, панує тільки тоді, «коли кожен його складник не лише добрий, а ще й виконує сродну собі частину розлитого по всьому єству промислу». «У своєму «Букварі миру», змалювавши Бога в образі «багатого фонтана», що наповнює різні посудини за їхньою вмістимістю, під гаслом «Нерівна всім рівність», філософ вигукує: «І що ж дурніше за оту рівність, яку дУрні марно силкуються ввести у світ? Яке ж бо дурне все те, що суперечить блаженній природі!». Цей рисунок кожен може побачити на 500-гривневій банкноті. 

 

Сковорода помер у невеликому селі Пан-Іванівка біля Харкова, яке належало поміщику Ковалівському, у якого раніше жив. Зберіглася могила, на якій викарбувана складена ним самим епітафія: «Міръ ловилъ меня, но не поймалъ». 

 

Основні 11 розділів книги «Ловитва невловного птаха» обрамлені двома есе: в першому мова про те, як сприймали творчість Сковороди науковці кінця ХІХ сторіччя — Потебня, Багалій, Сумцов. У другому — про справжні баталії навколо постаті та ідей Сковороди на початку ХХ сторіччя. Футуристи і неокласики зверталися до образу Сковороди, одні його скидали з п’єдесталу (як Михайль Семенко: «Не можна хронічно годуватися консервами. Укрнархарч і той дає часом свіжі котлети, а якже тоді бути літературі?»), інші ставилися майже як до Месії («Шлях соціалізму — се шлях, по котрому пройшли Христос і Сковорода. Іншого шляху соціалізм не зна», — Федір Коломийченко, редактор журналу «Шлях», 1917). Тичина пише поему-симфонію «Сковорода», белетризовані біографії створюють М. Івченко, В. Поліщук, Ю. Яновський. У другій половині ХХ сторіччя до образу і творів Сковороди звертаються шістдесятники — Вінграновський, Драч, Дзюба, Сверстюк, «а по той бік «залізної завіси» Ігор Костецький назве Сковороду одним-єдиним навчителем модерної України». То чи ж таки Сковорода справді Месія, чи щось не так із українцями, що вони знайшли собі вчителя аж у XVIII сторіччі?

 

По прочитанні «Ловитви…» залишається важливе питання: як так сталося, що ЖОДЕН твір Сковороди за його життя не був надрукований? Не було меценатів? Але ж принаймні двоє улюблених учнів Сковороди — Василь Томара (сенатор, дійсний таємний радник) і Михайло Ковалинський (рязанський губернатор, генерал-майор, таємний радник) — були люди зовсім не бідні? Обидва його шанували і любили; Томара писав у листі до шістдесятирічного Сковороди: «Люб’язний мій учителю Григорію Савичу!... Якби ж то Господь напоумив тебе пожити зі мною!», а Ковалинський підшукував село, щоб його купити, аби Сковорода міг дожити в нім віку. На село гроші були, а на видання бодай тоненької книжечки вчителя — ні? Чи, може, учні так наслідували власних покровителів — Кирила Розумовського (Ковалинський був вихователем його дітей) і князя Потьомкіна? Л.Ушкалов згадує, що Розумовський думав відкрити університет у Глухові, але грошей не знайшов: треба було 20 тис. рублів на рік, а на утримання свого двору витрачав 600 тис. річно... 

 

Можна згадати філософа-богослова Еразма Роттердамського, який майже за триста літ до Сковороди теж жив з милості багатих по­кровителів, подорожував Європою і гостював у знайомих абатів — але ж його «Домашні бесіди» лише в Голландії за життя автора вийшли 22 рази (три з них, до речі, були в бібліотеці Феофана Прокоповича). Десятками видань виходили й інші твори Еразма. Або порівняємо ще з одним поетом-мадрівником — Мацуо Басьо (1644—1694), який постійно подорожував до кінця своїх днів, жив у монастирях, у простих селян і у знатних самураїв («таємних радників»), помер у бамбуковій хатинці, яку йому на старість подарували шанувальники. Але ж англійська вікіпедія нараховує 20 лише прижиттєвих збірників його віршів і щоденників!

Як сталося, що лише в першій половині ХІХ сторіччя вийшли друком окремі твори Сковороди, а більш повне видання з’явилося в 1861 році? Якими могли би бути долі Сковороди і України, якби один не втікав, а інша — таки ловила і врешті впіймала би філософа? І який сенс дискусій навколо його долі і творів у ХХІ сторіччі?