— Я належу до тих людей, які серед усіх пір року найдужче люблять весну, а вже потім осінь; поміж кавою й чаєм обирають чай. Бажано зелений. Про ці пори року в мене найбільше віршів. Я не люблю занадто спекотної та холодної погоди. Весна й осінь цим мені й подобаються. 

 

А справжній чай із холодним дощем я смакував улітку. Поки єдиний раз, коли ми з командою клубу «Що? Де? Коли?» міста Лубни, де я народився й виріс, ходили в похід на природу. Без цивілізації та зручностей на сім днів. Зате з совами, дощами, росою, співом птахів та вітром. Там мені й трапилася нагода спробувати такий чай. Маю сказати, було смачно. Ще й у чашку небо зазирало, коли його пив. Називаючи так свою творчу спільноту — «Чай з холодним дощем», я хотів підкреслити, що життя має гаряче й холодне, світле й темне, звичне та непередбачуване. У моєму чаї точно є декілька крапель дощу.

 

 

— Я звик шукати натхнення в людях, природі, деталях. Щодня довкола нас відбувається безліч подій, вартих того, щоб про них сказати. Та й часто наш досвід у новій ситуації далеко не унікальний, бо всі ми проходимо схожі переживання, відчуваємо кимось раніше усвідомлені почуття. Добре, коли є можливість це зафіксувати для інших. Слова — одна з енергій, які можуть ефективно лікувати чи руйнувати — залежно від того, як ми до них ставимося. 

 

Останнім часом мене дедалі частіше надихають люди. Також мандри. Завжди після поїздок пишеться більше. Нові міста, країни, історії розширюють світогляд, стають джерелом натхнення. Був період, коли натхнення приходило у місті, і я одразу починав записувати — у метро, трамваях, на вулиці, у парку. 

 

Але зараз, особливо якщо говорити про прозу, вона потребує тиші; краще пишеться вдома, у спокійній атмосфері. Вірші й далі народжуються як зранку, так і вдень, у різних настроях та місцях. 

Є думка, що автор пише лише тоді, коли важко на душі, щось його бентежить чи болить йому. На щастя, я пройшов той етап, коли писалося тільки у тяжкі моменти. Зараз потребу в письмі відчуваю постійно, незалежно від того, добре мені чи погано. 

 

— Пам’ятаю той день, коли вчителька української мови, Галич Лариса Василівна, задала домашнє завдання — написати вірша на вільну тему. Мої перші сім віршованих рядків були про маму.

Це сталося в 1998 році. Цьогоріч виповнюється двадцять років, відколи я пишу. Задовго я соромився того, що пишу вірші, й мовчав про це. Сьогодні нарешті наростив сили, щоби далі рухатися з літературою й бути частиною літпроцесу України, а можливо, й світу (якщо пощастить). 

 

 

— У багатьох людей складається враження, що я завжди сонячний, усміхнений, добрий та романтичний. Не заперечую деяких характеристик. Проте й про них говорити все ж варто не мені. Себе я вважаю, швидше, прагматиком, аніж романтиком. Романтичних учинків не робив дуже давно, майже до всього ставлюся раціонально, до речей — практично, до людей — з обережністю; люблю наперед продумувати свої дії, жити за графіком.

 

Щодо образу хлопчика-романтика, можу сказати, що колись я написав вірш із такою назвою. Він довгий час був моїм текстом-візитівкою. Дехто асоціював той образ хлопчика з вірша зі мною. Щось в тому є: бо в юності таки відчував себе в душі романтиком. Нині можу сказати, що відчуваю себе, скоріше, «чоловіком, до якого приходять вірші». 

 

 

— Писати вірші почав у 10 років, а коротку прозу — тільки в 16. Трохи пізніше вирішив створити колективний прозовий літпроект, який потім переріс у три самостійні літературні експерименти. Це — книги «Щоденник», «Щоденник. Re-make» та «ПРОдайте їсти». Вони стали для мене основою, сформували бажання писати прозу. На сьогодні найбільшим і наймасштабнішим своїм прозовим досягненням (та й творчості загалом) вважаю свій перший прозовий роман «Карта Марії», над яким працював упродовж 2017 року, щотижня створюючи нову главу. Зараз книга готується до друку. 

 

Мені настільки сподобалась ідея писати щотижня, що на початку 2018-го я розпочав новий експеримент — дуетний літературний проект, який назвав «6+1». Його концепція передбачає упродовж року створення шести дуетів, кожен з яких складатиметься з восьми глав. Кожен новий літературний дует не пов’язаний з уже написаними оповіданнями. Вже завершилися дуети з Богданом Ковальчуком, Олександрою Малаш та Євгенкою Чугуй. Сподіваюся, з часом зібрання цих творів вийде однією книгою.

12 років — до визнання.

 

 

— Я не можу сказати, що для мене література важливіша за музику. Ці два напрями — як дві руки: одна без одної не можуть почуватися повноцінно. Так, дійсно, після 10-річної паузи, відколи я закінчив музичну школу по класу скрипки, у 2015 році я повернувся до інструменту в любительський оркестр і хор Amadeus. Два роки там грав, ожив душею, та все ж не задовольняв потреби у співі. Своїми силами вирішили створити любительський камерний хор, який спочатку називався Joys, а тепер — Moravski. І вже за два роки існування хору ми досягли значних успіхів як для хору нашої категорії — любительського. 

 

 

— Члени журі конкурсу відзначили вірш «Незгорілий лист». Дванадцять років він чекав свого часу. Колись він був одним із моїх улюблених текстів. Мені й раніше друзі говорили, що він має стати піснею. Щиро радію, що так сталося. Письменниця та бард Олександра Малаш вже після перемоги цього тексту в «Коронації слова» написала до нього мелодію. І вже навіть відбулася прем’єра пісні у стінах Національної спілки письменників України.