Він відобразив цю трагедію, цю смертельну небезпеку розпаду здорового національного світосприйняття: «Над ярами вовки грали над кривавою рікою// білі зуби полоскали віковою глибиною». Але, глянувши у хтонічну прірву, він сам постраждав від її позирку...

Уже від початку сорокових років навколишня  радянська дійсність почала наносити його душі  моторошні рани. Осьмачка справді переховувався. Його справді переслідували. Але переслідування також  поволі ставало манією переслідування....

Він дійсно був перфекціоністом. Він хотів, щоб ідеальні люди все робили по-ідеальному. Це було неможливо в антиперфекціоністській дійсності. І Тодось Осьмачка починає підозрювати у злих намірах навіть власних друзів чи тих, які до нього ставилися прихильно, допомагаючи чи  просто рятуючи від голодної смерті... Вже у США він просить коштувати борщ або надкушувати хліб тих небайдужих до його долі українців, що намагалися його прогодувати. Не кожен із них міг витримати спілкування віч-на-віч зі зраненою душею письменника...

В УРСР його переслідували каральні органи. І вже навіть у Західній Європі, а відтак у США,  особливо в останні роки життя, йому здавалося, що чекісти біля його помешкання спрямовують на нього пучок руйнівного світла.

Зрештою, це була, на мій погляд, і моторошна геніальна метафора діянь над власною Вітчизною, осліпленою руйнівним світлом і плюндрівницькою сталінською посмішкою... Адже він не міг допомогти ні батькові Степану, якого дуже любив, ні всій своїй родині, ні 1933-го, ні пізніше... 

7 вересня — день смерті Тодося Осьмачки.  Іван Багряний, що бачив його живим востаннє, згадує як «розбитого паралічем і безпам’ятного, в ліжку витягненого на весь зріст, суворого, як Данте. Всіма забутого і покинутого...» Багряний додасть, що «тоді мало не заломився у своїй вірі в українську людину». 

Що ж, Осьмачка мав не лише випробування бути українським письменником, що не запродав свою душу. Він, у тім числі й пізніше, на Заході і в США, часто стикався з нерозумінням критиками особливостей його світосприйняття, з байдужою або роздратованою читацькою аудиторією, яка не хотіла вникати у справді дивовижно складні письменницькі світи...

Що рятувало його в такому разі від швидкої смерті чи самогубства? Євген Маланюк, тонко відчуваючи весь непередаваний і непояснимий вимір трагедії Тодося Осьмачки, звернеться до нього, вже мертвого: «Осьмачесимволе, як Вій від мук незрячий».

Одна незрима рука шмагала його бичем, витискуючи із нещасливого Поета трагізм біблійних пророків, зодягнений у червоно-чорну українську вишиванку. Інша рука уквітчувала барвінком, додаючи непохитної, аж фанатичної, віри у власне месійне призначення, що допомогло не впасти на дно прірви. Тодось Осьмачка вірив, що одержить Нобелівську премію. Та й, чесно кажучи, на той час, будучи громадянином країни, яка зазнала геноциду і зумівши передати його у віршах та прозі, він дійсно цілком заслуговував цієї найвищої літературної нагороди.

Поезію Осьмачки пронизують мотиви демонічного кохання. Він тонко відчуває закинутість людини у морок, первісний жах еволюційного початку, темне і міфологічне начало, кров і пам’ять, стародавні прокляття і старовинну ідилійну красу. 

Шукаю вночі я, шукаю і вдень,

У місті великому серця.

Але обіймаю над кручею пень,

Коли дві безодні зіллється...

Нехай же цей письменник, недолюблений і непошанований через описані і ще не згадані тут причини, хоч зараз відчує у світі тонких енергій нашу запізнілу пошану...