На суто художньому рівні роман Шкляра мало чим вразить читача – хіба того, хто всерйоз вважає, ніби в сучасній українській літературі немає текстів, написаних «нормальною» мовою, натомість «суцільні матюки». Дехто вбачає в «Чорному вороні» захопливий сюжет – направду цілком невибагливий: українські повстанці Холодного Яру борються проти окупаційної більшовицької влади. На головний стрижень нанизано певну кількість епізодів, в основному пов’язаних із героїчними діями лісовиків: «У Капітанівці вони ще запалили волосний виконком, перед тим забравши в його голови «громадський податок» - сто десять мільйонів совєтських рублів… По дорозі заодно підпалили ще комнезам, спровадивши його голову до небесної канцелярії…» тощо.

За містичність і загадковість твору відповідають чорний ворон (у сенсі птаха), що спостерігає за подіями і все розуміє, сліпа ворожка, загадкова дівчина, яка приходить на ніч до Чорного Ворона (у сенсі людини), юродивий Варфоломій, який не гине, як не стараються безбожні москалі. Все це виглядає не менш зворушливо, ніж голоси і постріли в телефонній трубці та видіння уві сні персонажів «Музею…», але так само дещо натягнуто.

Еротичні сцени Шкляр (порівняно з Забужко)  доводить до глянцю: справді-бо, якщо всі «наші» жінки у Забужко просто дуже вродливі, то у Шкляра вони ще й пахнуть «понтійською азалією, духмяним кадилом і дикою орхідеєю», що не заважає їм при цьому мати «повняве випукле сраченя» (бонус для поціновувачів «чистої» української мови), а «наші» чоловіки, поза сумнівом, суперпотенційні. Втім, якщо отаман Чорний Ворон – одна особа із загадковим отаманом Веремієм, що не зовсім зрозуміло з авторських натяків, то маємо до діла з таким неприємним явищем, як адюльтер. Хоча навряд чи це може кинути тінь на незламного героя і затьмарити головну ідею твору, котру автор, як не дивно, визначає просто – «роман про кохання, драматичне, глибоке». Пригадуєте, Оксана Забужко також відмовлялася від закидів в ідеологізації, твердячи, що «Музей» – це роман про кохання?..

Багато вже написано про те, наскільки негнучкими є образи персонажів у романі Шкляра, особливо про карикатурні постаті червонооармійців, які всуціль зображені потворами та садистами. Блага мета – показати, що рівень національної свідомості у Центральній Україні до 1933 року був вищим, ніж у Західній, підштовхнув письменника до використання простої опозиції «свій – чужий» як «добрий – поганий».

Як для ХХІ сторіччя – це трохи сумно, особливо якщо загадати, що ми маємо в історії української літератури досить творів, присвячених подіям громадянської війни і написаних її учасниками – Хвильовим, Підмогильним, Антоненко-Давидовичем, Яновським, Кулішем, Косинкою та іншими. Ці письменники, навіть попри ідеологічний пресинг, що змушував їх ставити на позитивний полюс персонажів-більшовиків, намагалися передати атмосферу особистої розгубленості, незахищеності, що виникла в суспільстві після падіння імперії, показати трагедію однієї конкретної людини у вирі революції, де немає правих і винуватих, є лишень жертви братовбивчої війни.

Найближчим у цьому плані до роману «Чорний Ворон» є, здається, Григорій Косинка, якого називали куркульським агентом у радянській літературі, а нині підносять на п’єдестал як учасника загону отамана Зеленого. В його новелах ми знайдемо постаті куркулів і комнезамівців, червоноармійців і «бандитів»-гайдамак – кожен із них має свою правду і до певної міри викликає співчуття. Дуже прозоро прочитується у цих творах і рівень національної свідомості селянина, який на запитання «якої нації?» відповідає «православний». Боротьба, що точилася на селі у пореволюційні роки, була в суті своїй війною «за земельку» – не зовсім романтичною і патріотичною.

Правда, Шкляр спеціально наголошує, що лідери повстанців зовсім не були несвідомими селюками, а аж цілими офіцерами царської армії. Проте весь час, читаючи роман, не можеш позбутися відчуття, ніби автор пропонує оцінювати персонажів з позиції національно сформованого патріота ХХІ сторіччя – і наділяє їх самих тим же рівнем свідомості. Скажімо, під час суду над отаманом Тузом той упевнено відповідає, що воював за самостійну Україну та її народ, відкидаючи пропозицію судді запитати у присутнього в залі народу, чи потрібно це йому. « Я згоден, що є багацько людей, які не здатні і думати про кращу долю, – відповів отаман , – тому я кладу своє життя за ідею» .

Зрозуміло, що тією ж риторикою послуговувалися й інші політичні сили.

У цілому ж «Чорний ворон» залишив по собі асоціації не з якісною психологічною прозою 1920-х років, а з іншими творами, що опосередковано пов’язані зі зображуваним періодом. Це, зокрема, повісті представниці «імперського ґламура» зламу століть Лідії Чарської, творчу манеру якої влучно схарактеризував свого часу Корній Чуковський – важливе місце там займає дієслово «крошить» («Красавец атаман ни на минуту на переставал крошить своей саблей врага» тощо). У «Залишенцях» «наші» теж повсякчас «крошат» – «шаткують» ворога, звісно, без жодних сумнівів і жалю, весело і бадьоро. Співчуття викликає лише загибель своїх, і це також нагадує документи епохи, про які писав Бунін у нотатках «Окаянные дни», – некрологи загиблим червоноармійцям в одеській пресі: «И ты погиб, умер, прекрасный Яшенька... как пышный цветок, только что пустивший свои лепестки... как зимний луч солнца... возмущавшийся малейшей несправедливостью, восставший против угнетения, насилия, стал жертвой дикой орды, разрушающей все, что есть ценного в человечестве...» і так далі. Прийоми повторюються, об’єкти оцінки міняються.

Ні, я зовсім не глуха до голосу крові і не запродалась московським спецслужбам. Я, каюсь, навіть сльозу пустила в одному моменті роману – коли «кацапидла» вели на розстріл Ганнусю, дружину отамана Веремія, і вона прощалася зі світом білесеньким, а потім сама кинулася в провалля, рятуючи маленького сина. Я навіть грізно замугикала «Тече річка Тиса», відчуваючи те саме бажання негайно почати «шаткувати», що виникає, скажімо, коли читаєш антиукраїнські коментарі на форумах. Однак, здається, це не зовсім ті струни, на яких мусять грати сучасні письменники, автори інтелектуальних і психологічних творів... 

Василь Шкляр. Залишенець. Чорний ворон. – Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2009.

Тетяна Трофименко