Re: цензії

14.10.2021|Богдан Смоляк
Із книг неразових
08.10.2021|Надія Гаврилюк
Звук, що торкається серця
07.10.2021|Богдан Дячишин, Львів
Світло розуму любові
05.10.2021|Валентина Семеняк, письменниця
Коли ангел із зоряним крилом, тоді у серці - сонце
03.10.2021|Роман Ткаченко, Київ
Quo vadis?
"Доторки до первісної правди слів"
02.10.2021|Ірина Фотуйма
Кого слухатися Адамові?
01.10.2021|Михайло Жайворон
Емоційно предивні історії по-павлюківськи
Старші та молодші
30.09.2021|Богдан Мельничук, Ігор Фарина
Тепле проміння бентежного слова

Літературний дайджест

27.01.2011|10:25|УНІАН

«Записки українського самашедшого» - політичний памфлет Ліни Костенко

Мабуть, не буде перебільшенням сказати, що за радянської доби кожна книга Ліни Костенко ставала подією в культурному та політичному середовищі України.

Складалося воно так не лише з виданими книжками, а й тими, що заборонялися цензурою: заборони призводили до того, що поезії Ліни Костенко переписувалися, поширювалися у самвидаві, за них виганяли з роботи і навіть могли дати років із п’ять ув’язнення. Може, з ностальгії за тією епохою, коли поетичне слово було зброєю, а література поділялася на радянську й антирадянську, і взяв я до рук роман Ліни Костенко ”Записки українського самашедшого”.

Ідеться в ньому не про поета, не про художника чи якогось іншого митця, а про звичайного собі… програміста. ”Ба, скрізь нові життєві форми”, як писав колись Микола Холодний, — от і Ліна Костенко, мабуть вирішила не відставати від епохи й осучаснити свого героя. От тільки щось дивне вийшло у неї з цим героєм-програмістом — не пише він програми на С++, на Паскалі чи бодай на якому-небудь Бейсику, не тішить своїми творіннями геймерів, блогерів та інших юзерів. А що ж він робить? А от що: прочитує всі газети, які може роздобути, потім дивиться всі новини, які є в телевізорі, а далі хапається за голову і кричить: ой боже, що ж це коїться! ”Батальйон наших миротворців вилетів у Сьєрра-Леоне… Дружину Гонгадзе нарешті допустили до опізнання ”таращанського тіла”, але воно не надається до опізнання. На орбітальній станції ”Мир” нештатна ситуація — станція кружляє навколо Землі безконтрольно. Росія вперше визнала, що Валленберг був жертвою політичних репресій…” — і такі пасажі подибуються практично на кожній сторінці. Воно й не диво, бо роман цей про політику, а як точніше, то про крах проекту під назвою Українська Демократія. А найголовніше слово в ньому — ”чому”.  ”Чому до влади дорвалися шахраї і невігласи? Чому все купується і продається? Чому домінує жлобство на державному рівні? Чому все це називається — демократія, народовладдя?!” Цікава особливість: читаючи цей роман, забуваєш, що його написала жінка. Згадуєш лише тоді, коли дружина головного героя починає робити отакі суто жіночі заяви: ”Я вперше відчула сором за мужчин своєї нації… (…) Це ж не мужчини. Вони можуть схопитися за голову, за серце, за матню, за кишеню. Але вони ніколи не схопляться за зброю”. А що ж герой на це? Уявіть собі, він і не проти взятися до зброї! От тільки боїться, шо ”поруч… вигулькне ідіот і наверзе такого, з чим ти себе не можеш ідентифікувати. Я нічого не боюся. Я боюся тільки причетності до ідіотів”. Яких це ”ідіотів” має на увазі герой-програміст? А тих, яких боявся ще Іван Дзюба в 70-х роках минулого століття, коли не захотів стати вождем руху Опору, щоб не мати нічого спільного з крайнім націоналізмом. До чого призвела така позиція, знають усі (хто не знає: до каяття і  співробітництва з комуністичним режимом)…

Добряче перепадає в цьому романі й літераторам, точніше літературі. Намагається герой щось прочитати з сучасної писанини, але далі першої сторінки це діло в нього не просувається. ”…література не йде. Може, така література чи такий я? — Це література перехідного періоду, — каже мій батько. — Прийде наступне покоління і створить справжню”. А створить? Пам’ятаю, за комуністичної доби, коли література поділялася на радянську і антирадянську, всі знали, що антирадянська література — це все, що є найталановитішого, радянська — все, що найбездарніше або ж просто ніяке… І здавалося: от тільки дай свободу — і всі почнуть творити справжню прозу і поезію. І що ж? Дев’ятнадцять років свободи та незалежності, а література як була, так і лишилася радянською, тільки обернулася в ”заслинене матюками плюгавство”, як називає його програміст… І взагалі: ”Краще б такої України… не було. Мріяли б про неї, боролися б. Підростали б нові покоління, ладні за неї життя віддати”…

Дійшовши до цього місця, читач відкладає книжку набік і, насилу зводячи дух, гадає собі: ні, таке я вже десь чув! Якась вона до болю знайома, ця книжка про політичне сьогодення, про гадів-політиків і не менших гадів-олігархів, про бідних і нещасних людей… О, та це ж варіація на тему ”Що ж ми за народ такий”! От тільки на відміну від радіопередачі зроблена у вигляді роману, який, попри всю свою гостроту, викликає непросте і суперечливе враження…

Вражає передовсім штучність, психологічна невірогідність образу головного героя, себто програміста. Річ у тому, що програмісти — це люди, які займаються… як би оце зрозуміліше висловитися… програмізмом чи що.  Не читають вони газет, як щиро вважає Ліна Василівна, та й на телевізор не дуже увагу звертають — надто вже серйозне це діло, програмування. Загалом, програміст — це щось середнє між філософом та індійським йогом. Найкраще характеризує цю професію анекдот, що його самі програмісти і склали: ”Дівчино, ви часом не програмістка? — А як це ви впізнали? — Та у вас обличчя дуже тупе… — А звідки ви знаєте, які обличчя у програмістів?! — Так я ж сам програміст!” Крім того, як можна судити з роману, програміст цей — людина нестара (тридцять п’ять років — ще все життя попереду!), а поводиться, як сімдесятирічний пенсіонер: збуває час біля телевізора, полюбляє вилежуватися на дивані, а, головне, бачить світ у темних барвах. Останнє  аж надто вражає у цьому романі. Звичайно, немає ладу в нашому суспільстві, — та хіба він був коли-небудь? І політики, звісно ж, брехуни та негідники — а хіба були вони коли-небудь порядними людьми? І взагалі, хіба було коли-небудь легко в цій країні? Невже забула Ліна Василівна свої ж таки слова, написані кілька десятків років тому: ”Ще не було епохи для поетів, Але були поети для епох”?

Відтак невірогідним видається увесь розвиток сюжету: вилетівши з роботи, програміст не може знайти ніякої (!) посади за фахом і врешті чинить спробу самогубства… Годі й казати, що людина з такою професією не сидить без діла, — герой, крім усього іншого, мешкає у самісінькому Києві! І от, згідно за уявленнями шановної авторки, цей молодий дужий чоловік не може знайти ніякої роботи у столиці, навіть найтяжчої…

Дивує і те, що психологія цього досить-таки молодого чоловіка типова для суто радянської людини, себто вихованця тоталітарного суспільства: чільне місце в його світоглядній системі посідає Диявол, для Бога в ній місце десь на маргінесі, з самого краєчку… ”Я навіть не певний, що Бог створив людей за своєю подобою. Зліпив із глини, як дід свистульку, і вдихнув душу”. Схоже, цей світогляд і є причиною всіх проблем, які є в того програміста, — в нього відсутні ті цінності, які допомагають вижити навіть за найтяжчих умов, цінності, які перетворюють дійсність, хоч якою потворною вона була б: Віра, Надія і Любов… А як простіше, то героєві Ліни Костенко просто бракує оптимізму.

Попри всі ці вади і казуси цей гострий, непримиренний текст, у якому впізнаєш колишню Ліну Костенко, все-таки змушує замислюватися. Справді, чому зазнали краху щонайкращі національні проекти, зокрема — і передовсім — Помаранчева Ревлюція? Аж врешті починаєш розуміти, що всі міркування, вся логіка цього роману підводить до неухильного висновку: в Україні й далі існує тоталітарна, совєтська система, яка задля самозбереження, немов га гадюка шікіру, поміняла подобу, мімікрувавши на початку 90-х років у демократію…

”Якась Україна буде”, — каже один із героїв цього роману. — ”А така, як мріялось, то вже ні”.

І, подумавши, сумно погоджуєшся:  справді, такої України вже не буде…

Леонід Кононович, письменник, перекладач



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери