У книзі «Сатирикон–ХХІ» Олександра Ірванця зібрано основний масив прозового й поетичного доробку письменника, а саме — романи «Рівне / Ровно» і «Хвороба Лібенкрафта», повість «Очамимря», численні оповідання, а також вибране з усіх його поетичних збірок, які раніше виходили у «Фоліо» у збірці «Хрест». Драматургія, на жаль, відсутня, і цьому існує цілком «технічне» виправдання.

Отже, можна скільки завгодно тішитися патріотичністю наших видавців, але гору в них завжди бере аполітичний прагматизм. Чудових п’єс Ірванця, поставлених, як знаємо, у Німеччині, Люксембурзі й Казахстані, ми не знайдемо у цій книжці, оскільки будь–яка «повна збірка творів» комплектується у тому ж «Фоліо» лише з тих текстів, які тут виходили. Утім не обійшлось без невеличких бонусів у вигляді поеми «Білорусь» і репортажного кшталту оповідання Play the game.

Таким чином, анотація до «Сатирикону–ХХІ» нібито має рацію, і зібрані разом ці твори Ірванця «є своєрідним проміжним підсумком трьох десятиліть творчої діяльності автора». З іншого боку, у цьому ж видавництві вже виходило таке саме «повне зібрання творів» молодшого за віком Сергія Жадана «Капітал» (якого Ірванець називає своїм улюбленим поетом), але навряд чи його автор прагнув «підсумувати» свою не таку вже й довгу творчу діяльність. «Дивись у глибину», — недаремно інтригує заклик на збірці Олександра Ірванця, чий «Сатирикон–ХХІ» підбиває підсумки більшої соціокультурної ваги, аніж 50–річний ювілей самого письменника.

По–перше, сам автор збірки, навіть маючи за плечима такі біографічні докази–артефакти, як навчання у Літературному інституті, а також книжки віршів «Вогнище на дощі» (1987), «Тінь великого класика» та інші вірші» (1991), «Вірші останнього десятиліття» (2001) та вищезгаданий «Мій хрест», називає себе не інакше, як «антинародний» поет. Більше того, маючи як «поетичнi» трофеї зламаний «за вірші» ніс, заборону від лікарів на куріння і люльку від Мирона Петровського у подарунок, Ірванець усе одно вважає свою діяльність чимось більшим, аніж звичайнісіньке віршування. У чому ж суть феномену цього автора?

Цілком можливо, що навіть за часів постмодерної вседозволеності Олександр Ірванець, черпаючи натхнення з чужих текстів, тим не менш, свідомо віддається «чистому» жанру сатири, недаремно називаючи власну збірку «Сатирикон ХХІ». І якщо взяти до уваги цю модель творчої поведінки, то навіть політичні коломийки і газетного кшталту співомовки Ірванця на злобу дня — «Твої педерасти / Так само приймають (або не приймають) закони, / Або закидають за комин, або закладають за комір» — усе це можна сприймати, як пародію на якого–небудь Леся Подерв’янського.

Зрештою, майже одразу після припинення активної діяльності «Бу–Ба–Бу» підскарбій цього гурту Олександр Ірванець обрав позу інтерпретатора і позичальника з багатьох культур, текстів та епох, яка, прикриваючи цього «антинародного» поета рятівною паличкою «чорного гумору», пропонує цілком світлий, чи пак добрий «постмодернізм для бідних». І даремно свого часу повісті «Очамимря» Ірванця закидали схожість iз романом «Кысь» Тетяни Толстої. Мовляв, у Толстої апокаліптична ситуація така, що «кто после взрыва родился, у тех Последствия всякие...», а в Ірванця «мала дівчинка два тулуби, від пуповини починаючи, дві голови на двох осібних шиях, по парі рук — а при цьому лише одну пару ніг нижче пояса.... Після Спалахів часом такі діти незвичайні де–не–де народжуються». Адже мало хто з читачів в Україні добре обізнаний з новинками сучасної російської літератури, а тут такий лікнеп на рівному місці. Якщо припустити, що це не плагіат, а сатира і бурлеск, то все взагалі стане на свої «постмодерні» місця. Як, наприклад, у поемі «Білорусь» Ірванця: «Ні, мені не потрібна віза. / Можу в’їхати в будь–яку мить, / І ніяка залізна завіса / Поміж нами вже не стоїть», яка стилістично нагадує вірш Осипа Мандельштама (якого, у свою чергу, автор «Сатирикона ХХІ» свого часу перекладав): «И к нему — в его сердцевину — / Я без пропуска в Кремль вошел, / Разорвав расстояний холстину, / Головою повинной тяжел...».

Або, скажімо, давній роман «Рівне / Ровно» Ірванця — ну чим не пародія чи сатиричне продовження виданих раніше «Рекреацій» Юрія Андруховича, в яких був передбачений московський путч, і лише вірші та алкоголь об’єднували героїв–патріотів? Натомість у романі Ірванця справа ГКЧП продовжується, і уточнюється, що тепер, крім неба та землі, ще «гівно у нас спільне».

Хай там як, але Ірванець у нас один. Звичайно, вже існують численні його наслідувачі серед двотисячної молоді, які намагаються перебрати естафету «антинародного» поета в інші, більш естрадні лабети. Але навряд чи це можливо, і досвідчений автор «Сатирикону ХХІ» недаремно заявляє: «Оце мій хрест. Я ніс його довго». Адже будь–який хрест, як знати, несуть, а не носяться з ним перед вдячною публікою.

Ігор Бондар–Терещенко