Роман Лябига прийшов у літературу експериментувати. Він нагадує мені алхіміка, який сидить над десятками пробірок і купами хімікатів та пробує поєднати одне з іншим. Святе з грішним, мудре з буденним, героїчне із дріб’язковим. Ні, він не знає у котрій пробірці і в котрій купі що є і як то називається. Але цілеспрямованість, бажання отримати результат чи зробити відкриття, видобути золото із діжки води чи сенс із купи слів постійно тримають концентрацію його уваги, спонукають контролювати процеси, змішувати знову і знову та записувати результати. Він занурює слова у кислоту сумнівів, проявляє негативи, розглядає їх на світлі та друкує образи дійсності на папірусі минулих досвідів. Інколи результат радує і автора, і читача, а інколи залишається фундаментом для подальших пошуків, сходинкою, яка сама по собі не веде ні вверх, ні вниз, але без якої поступ автора уперед був би неможливим. Інше питання – чи мусить читач знати про цю сходинку? Чи тільки здогадуватися?

Обкладинка збірки пана Романа Лябиги «Рок-н-вірші» підсилює моє враження і переконує – таки маємо справу з алхімією. Чи з нечистою силою? Адже середньовічна інквізиція часто вважала вчених-алхіміків шарлатанами та спалювала їх на вогнищі посеред площ. Слава Богу, що вже не ті часи і експериментаторам у літературі нічого не загрожує.

На обкладинці зображено замкову щілину. Ми ніби заглядаємо в неї і бачимо не старий добрий рок-н-рол, як би то витікало із назви, а важкий рок, приправлений вогнем, одягнений у костюми потойбіччя та сповнений звучання важкої музики. А може це «рок-вірші»? – закрадається сумнів.

Треба сказати, що багато рок-гуртів використовують образ потойбіччя, містики, смерті та окультизму як основу свого іміджу та лірики. Однак найбільш яскраво та концептуально цей образ втілює шведський хеві-метал гурт Ghost. Їхня творчість повністю побудована на театралізованій концепції потойбіччя, сатанізму та похмурої релігійності. Вокаліст гурту змінює сценічні образи, виступаючи в ролях демонічних священників із шокуючим гримом, а решта учасників грають у масках та називаються Nameless Ghouls (Безіменні Упирі). Припускаю, що автор любить таку музику і використав зображення одного із улюблених гуртів на обкладинці своєї збірки. Дуже вдалий, як на мене, маркетинговий прийом – книжку хочеться взяти з полиці. А якщо вже взяв – однозначно відкриєш! І прочитаєш.

Пан Роман є автором п’яти книг, «Рок-н-вірші» є четвертою – за плечима чоловік  вже має певний письменницький досвід. Ця збірка свідчить, що перед нами неординарний автор, новатор та експериментатор не у формі, бо дотримується традиційної римованої будови вірша, а у змісті та тематичному конструюванні загального візійного полотна, незвичної архітектури книжки та сенсового наповнення.

У передмові до збірки «Рими і рифи Романа Лябиги» знаний літературознавець та літературний критик Ігор Бондар-Терещенко наголошує на філософській глибині окремих текстів і з ним важко не погодитися. Особливо це стосується розділу «Псалми». Римовані звернення до Бога практикували поети у минулому, зокрема і великий Тарас Шевченко. На сьогодні це є рідкістю – молодь частіше звертається до «Тік-Току», ніж до Небесного Отця. А у Романа молитви щирі та просякнуті вірою, надією і любов’ю. І, що найголовніше, йому вдається уникати моралізаторства і повчань. Бо чоловік вчиться самий, а не вчить інших. Він знає, що повчальний тон позбавляє тексти власне поезії, він убиває поезію та висушує слова на корені. У збірці Романа Лябиги цього нема – є живильна вода, що відроджує і надихає. Надихає на покаяння і молитву.

Гріхи ідуть за мною, як тіні серед днів,

Мов терни на чолі, мої кайдани,

Каміння душу давлять, шкребуть, мов сто котів,

Отрутою гіркою розум ранять.

А якщо так, то людині гріх не помолитися. Що Роман і робить. Не показово, не про людське око, а сам-на сам із собою. І це викликає довіру.

Перший розділ, що і дав назву збірці, присвячений знаменитим колись рок-гуртам. Кожен текст оживляє у пам’яті той чи інший колектив, колектив, під музику якого ми, маю на увазі своє покоління, росли, танцювали, дорослішали і закохувались. 

Ось перший текст, що має назву гурту «PINK FLOYD»:

Співає тиша розумом

контакти меланхолії,

Гітара плаче променем

серед глибин пітьми.

Сум за дитинством втраченим

іде новими школами –

Наука ізоляції,

де смисл одвічний – ми.

Чи ти хочеш того, чи не хочеш, а зупиняєшся, замислюєшся, вражений концентрацією думок та образів, які потрібно розшифровувати, сприймати, погоджуватися з ними чи заперечувати їх. Ти не залишаєшся байдужим – і це головне. Бо саме цього і хотів автор. Зачепити, збудоражити, змусити мислити та співпереживати.

Спокійні куплети – та приспіву вибух,

В акордах – апатія, гнів, самогубство…

Неправда, що панк незворотно вже вибув –

Він в серці, з чеснотами й брудом, як Вудсток.

А це вже цитата із вірша «NIRVANA». 

Я любив і люблю рок та дещо про нього знаю. Наприклад про Вудсток. Це легендарний рок-фестиваль, що відбувся 1969 року на фермі поблизу містечка Бетел у штаті Нью-Йорк у США. На ньому зібралося близько 500 тисяч людей, шанувальників року. Фестиваль став символом кінця ери хіпі та піком контркультури 1960-х років.

Та справа не в тому, чи знає хтось, чи не знає про цей фестиваль – у наш час будь-яку інформацію можна заґуґлити і знайти. Справа в тому, що використавши це порівняння у тексті, автор перетворив банальну емоційно-ностальгійну розповідь про музичний колектив у філософську поезію «з чеснотами й брудом». Тепер вірш не просто викликає емоції, він стимулює до роздумів, заглиблює у переживання, переводить тебе зі стану споглядання у стан занурення. Це такий собі досвід першого дайвінгу. Страх і цікавість борються між собою допоки зовнішня сила не зіштовхне їх у море.

Є у збірці пана Романа ода палінню, що називається «Курити». Я не поділяю захоплення автора, хоча він дуже романтично оповідає про «роман із цигаркою». На самому початку тексту можна зробити висновок, що це пропаганда паління і, замість того, щоб написати «Паління викликає рак», автор переконує:

Роман з цигаркою недовгий, але пряний.

Затяжка – підпалив, вдихнувши дим.

Тримаю (охолонув щоб) і плавно

Впускаю у легені (став своїм).

Я ніколи не палив, ніколи не насолоджувався димом, хоча запах деяких сортів тютюну мені подобається. Та, знову ж таки, справа не в тім – зізнання у любові до паління, яким би романтичним воно не було – це ще не поезія. А от наступні два рядки роблять текст поезією. Бо тут є образ, асоціація, підстава для роздумів і тонка емпатія.

Не купки попелу, а думи, що згоріли,

Розвіяв протяг вітру із вікна.
 

Та для мене особисто набагато цікавішим у книжці є другий розділ – «Театр абсурду». Це спроба автора передати читачеві основні смислові і формальні сентенції окремих книг класиків світової літератури, окремих понять, напрямків, стилів, спроба поговорити про самих письменників. Один із провідних українських критиків та літературознавців Євген Баран назвав цей розділ «літературознавчим». Надзвичайно цікавий експеримент Романа Лябиги – такого до нього не робив ніхто.

Людина втратить цінності життя –

Сама помре чи вб’ють без каяття.

Близький по крові, може, навпаки –

Нікому не подам я тінь руки.

Схопили, винуватять за абсурд?

Байдужий їхній потойбічний суд.

В моєму світі – рівна гладь води,

Помру в абсурді й перейду туди.

Це фрагмент поезії «МЕРСО». Він дивним чином перегукується із моїми роздумами про алхімію автора. Тут є і потойбіччя, і суд-інквізиція, і смерть, і кров, і звинувачення, і вбивство, і багато інших символів. Тут є квінтесенція експериментів поета Романа Лябиги, є тісний зв´язок минулого з сьогоденням, ті самі чесноти і бруд Вудстока. Тут є те, що робить збірку цілісною книжкою.

Але, на жаль, є у збірці і таке, що порушує цю цілісність. Маю на увазі останній із восьми розділів – «Зі старого зошита». Концептуально він не вписується в збірку. Та і рівень майстерності автора у ньому не такий, як у попередніх семи розділах цікавої експериментальної поетичної книжки Романа Лябиги «Рок-н-вірші».