Пізнати дотик межичасся

Поетична збірка «Імпровізації» тернопільської письменниці Тетяни Дігай відкривається епіграфом ― рядком із вірша Тараса Шевченка, який за його життя мав назву «Пустка» ―  «Заворожи мені, волхве». Це один із утаємничених, оповитих серпанком таїни ― текстів. Особисто для мене. І якщо для Тараса Григоровича ― це момент духовного і творчого розпачу (з ким у житті не буває-авт.), зрештою, пошуку дороги-розради до самого себе, прохання підказки, то для пані Тетяни ― це момент, коли вона, опинившись за крок до пізнання істини, звертається до мудреця: «О, волхве, ти мене заворожи  // Бодай на дрібку сеї миті, на межі // Добра і зла, землі та неба, спеки й зливи… // О, волхве, ти мене заворожи» . «На дрібку сеї миті» ― лірична героїня серцем відчуває про існування священної миті ― медитативного занурення, під час якого відкриваються сакральні знання про самого себе, про своє вище «Я»… Хто з нас не прагнув пізнати дотик до межичасся? Оскільки авторка за фахом викладачка фортепіано, звукопис у її творчості має особливе значення. Тож і тут вона вдається до алітераційної рими. Найбільш помітним є повторення приголосного звука «ж» наприкінці рядків, що створює особливий, майже магічний звуковий ефект: міражі — межі — заворожи. Також у першому рядку можна помітити м’якшу алітерацію на звуки «в» та «р»: «А вітер з листя плів ажурні міражі», що допомагає передати легкий рух вітру.

Справжня поезія, народжена із сердечної глибини, відгукується у серці кожного, хто її читає, бо «Ну що б, здавалося, слова… / Слова та голос – більш нічого. / А серце б’ється, ожива, / Як їх почує!.. Знать, од Бога / І голос той, і ті слова / Ідуть меж люди!» (за Шевченком).  До слова, маємо знати, що радянські ідеологи свідомо тлумачили слово «волхв» як ворожбит і чарівник. Хоча насправді колись це були чаКрівники, ті, які лікували духовні енергетичні центри – чакри, які є в кожної людини. Комусь було вигідно зробити підміну, забрали тільки одну букву ― і суть  слова повністю змінилась! Дуже зручно тримати людей подалі від істинних знань. Мета ж була одна: винищити всі сакральні знання і зробити нас слабкодухими і духовно німими. Волхв ― це слово дуже давнє, походить із санскриту і означає той, що горить і світить. Між іншим, у релігієзнавчому словнику 1996 року (видання при столичному інституті філософії) чорним по- білому написано: «Волхвами називали мудрих, наділених таємними знаннями людей, які розумілися на астрономії, читали священні письмена, розгадували сни, передбачали майбутнє, лікували від хвороб. На сторінці десятій «Псалтиря Божої Матері» також є згадка про волхвів: «Радуйся, яко Йому волхви поклонялися». Лише одне слово, а скільки викликало емоційних станів! 

Мости, як конструкція між простором і часом

На підтвердження моїх слів про «межичасся» знаходжу відповідь у поезії «Прости мені, великий Дант…»: «Вірю я, що дух піїта // Безсмертний, бо ж цілований зірками // У легкім леті над поснулими віками // Шукає вибраних і ставить тайні міти». І про цю сакральну мить також читаю у львівського письменника Віктора Палинського: «Поет зближається до свого справжнього імені лише тоді, коли бодай до часу переживає миті осяяння. Коли несподіваний спалах робить усе іншим; таким, що видається вічність зблизилася до нього майже впритул…»  

У збірці «Імпровізації» особлива увага приділена категоріям часу і простору, починаючи від Адама і Єви, та завершуючи нашими днями. Помітила, що своєрідними невидимими ниточками у поезіях авторки постають… мости, які немов виступають з’єднуючою енергетичною конструкцією між простором і часом. Вони у неї проступають то як «білі кола»  («Сипле сніг»), то як нерозділене кохання «На мосту Мірабо», то «Невагомий місток із ватрою // Між безоднями пекла і раю». («Не сумуй ні за чим, мій друже»). 

А ще Тетяна Дігай належить до поетів, творчість яких збагачена інтелектуальними знаннями. Вона майстерно використовує художній прийом екфразису, відтворюючи словесними засобами різножанрові види мистецтва: живопис, скульптуру, літературу, музику (Данте Аліг’єрі, містичні малюнки Шагала, Мономах, Парис та Єлена, нить Аріадни, Анрі де Тулуз-Лотрек, Геката, лучник Амур, Ноїв човен, Лаокоон, скриня Пандори, псалом Давида, Соломонові скрижалі, Афродіта, Равенна). Використовує вона також парцеляцію ― рідкісну у синтаксисі стилістичну фігуру. Для прикладу: «Голос твій ― // Дзвоники кришталеві // Яблуко. Змій. // Єва». Уважно читаючи запропоновані поезії, можна відчути мелодійність слів, думок і сенсів, що дарують життєдайну енергію. Відчувається, що авторка володіє сугестивною силою, здатною викликати внутрішні емоційні переживання. Як тут не згадати українського письменника Петра Сороку, який висловився про це так: «Авторка вміє кількома фразами і навіть словами сказати дуже багато, вміє стиснути слово до виняткової щільності, в чому допомагають їй образне бачення світу і… щось таке, чому назви нема, але без чого не буває справжньої поезії». 

Використовуючи різноманітні символи, письменниця збагатила свою поезію новизною, що розширило її прочитання: від простої мови ― до багатовимірної. Читач просто вимушений не просто читати, а думати, отримувати для себе нові філософські сенси. І такі образи вирізняють написане, роблять текст багатогранним і вишуканим. Скажімо, фразеологізм «на семи вітрах» ― про незахищеність перед життєвими бурями, про що поетеса щиро зізнається у вірші з ідентичною назвою.  Або ж візьмімо ― «Мов за сьомою рікою» («Заховались в карій далі»). Сталого фразеологізму «сьома ріка» в українській мові не існує. Натомість є інший ― за сімома горами, за сімома ріками, що означає далеку відстань. Це якщо буквально. Але зазирнімо глибше. «Заховались в карій далі, // Мов за сьомою рікою, // Загадкові напівтіні. // Смак терпкого «цинандалі» // Досолоджений журбою. // У примарнім сновидінні // Перешіптуються зорі. // Про зворотний бік медалі // Соломонових скрижалів». Знову і знову лірична героїня прагне подумки зазирнути по той бік межичасся, шукаючи відповіді на вічні питання: «Хто ми і куди йдемо? Яке наше призначення тут, у цьому реальному часі? Що на нас чекає в майбутньому».

Віч-на-віч з душею

У кожного поета можна знайти слова, до яких вони часто вдаються на підсвідомому рівні, інтуїтивно. У Тетяни Дігай  також воно є, це слово ― Душа. У такий спосіб вона виражає свій внутрішній світ, настрої, почуття та переживання. То вона в неї «…занурена у вир німого суму» («Глуха пора у павутинні глуму»), то це «Душевні лабіринти; гострий біль…» («Не осуди мене, не осуди»), «Біловії замети, // Біло душу вимости» («Сипле сніг»), «Збігає час, та мить боронить мить. // Нема печалі. Згинула зневіра. // Душа відпрагла…» («Збігає час»), «Душі не торкне, не заблудить // Багно й безсоромність бруду» («Незнана»), «Непідвладна душа нікому…» («Непідвладна»), «неминучості меч дамоклів // спраглі серце і душу крає // заблукали за виднокраєм // думи-мрії сльозами змоклі» («неминучості меч дамоклів»), «Розчинилось, розпалось відквітло // І душа в повно місячнім світлі // Наче гість перемерзлий небажаний…» («Ні думок ні чуттів ні вражень»), «…душ оголених судомить // скніє рве безжально втоми // вистеляє килим спомин» («виє вітер понад містом») тощо. 

У всі часи у своїх творах поети зверталися до найсокровеннішого ― до своєї душі. Внутрішній діалог із нею ― це розмова віч-на- віч. Це та священна мить, коли поет торкається незвіданого і загадкового… межичасся, коли межа між світами стає прозорою, мов передсвітанковий ніжний туман, коли істина стає словом. Мабуть саме у таку хвилю й написалось Тетяні Дігай ось це поетичне одкровення, яке можна сміливо вважати гаслом усієї її творчості. Що може бути важливішим, як причетність до розуміння своєї земної місії?  І не важливо, хто ти на цій землі: поет чи пекар, вчитель чи хлібороб. Головне, залишатись людиною з великої букви, повсякчас дякувати за кожну прожиту мить, благословляти її.

«День, що минув, тебе благословляю!

Щодень у день вагомішає мить.

У час призахідного сонця не щемить

Корони втрата ― несуєтна рима,

Найбільше любить посох пілігрима.

За тихий спокій, що в душі прасвітлом сяє,

За білий аркуш, на якім мої слова є ―

День, що минув, тебе благословляю!»