Його «Грішні вірші» – це не спроба виправдати людську слабкість і не сповідь заради сповіді. Це болісне самозаглиблення людини, яка наважується подивитися на прожите без поблажливості до себе. Тут пам’ять не лікує, минуле не відпускає, а совість не дозволяє поставити крапку там, де її ще немає. Це поезія не про безгрішність. Це поезія про ціну, яку людина платить за те, що залишається собою.

Я свідомо не хочу розкладати цю збірку на складові, прикріплювати до кожного вірша літературознавчі ярлики, шукати правильні ключі до прочитання, вигадувати складні пояснення там, де слово саме знає, який напрям обрати. Цього разу хочеться відкласти убік професійний інструментарій і просто читати.

Не аналізувати текст – торкатися його.

Не шукати за словом символ – почути, що в ньому тремтить.

Не питати, що автор хотів сказати, – відчути, про що він промовчав.

Бо деякі слова не відкриваються перед читачем – вони відкривають читача перед самим собою.

Саме такою для мене стала ця збірка.

У ній немає бажання здаватися мудрішим, чистішим чи сильнішим, ніж ти є. Тут слово оголюється до тієї межі, за якою вже нічого не сховаєш. І тоді вже не має значення, де закінчується автор і починається читач. Бо біль не питає, кому він належить, минуле не потребує пояснень, а правда душі взагалі не знає теорії.

Якби мене запитали, про що «Грішні вірші» Євгена Барана, я б відповіла коротко: про все і ні про що.

Про те, що не вкладається в одну тему і не потребує однієї відповіді. Про слово, якого постійно бракує. Про матір. Про любов. Про старість і молодість. Про очікування. Про істину, до якої кожен іде своєю дорогою.

«Хотів би віднайти слова яких ніхто не повторював які знищили б ворога, рідних оживили світ змінили мама, добро, сонце» (с. 36.). У цій короткій фразі – чи не вся приреченість автора: усе життя шукати нові слова для речей, які людство називало тисячі років. І зрештою зрозуміти, що найсильніші слова вже давно знайдені. Мама. Добро. Сонце. Вони прості настільки, що здаються майже беззахисними, але саме в цій простоті – сила, якої не вигадати. Євген Баран узагалі часто говорить про складне дуже простими словами. І від того вони болять сильніше: «Забула, що старість витягує молодість із небуття а молодість зраджує старість на переправі» (с. 48). Скільки життя в одному реченні. І скільки тихого докору – без звинувачення. Молодість тут не просто пора життя, а щось, що рано чи пізно мусить озирнутися на тих, хто дав їй можливість бути. Старість же не зникає – вона повертає нам нашу ж молодість, тільки вже пам’яттю. І, певно, саме тому так щемко звучить: «Я так на тебе чекаю… цих слів мені бракує як бракує мами хоча знаю що поки я ми разом ідемо» (с. 51). Тут уже майже немає дистанції між словом і почуттям. Воно не пояснюється – воно просто стається. Як стається туга за людиною, яка ще поруч. Як стається страх утратити те, що ще маєш. Як раптом розумієш, що чекання – це теж форма любові.

Мені особливо близьке авторське відчуття верлібру – «як розлите вино на столі» (с. 50).У цьому образі є щось дуже точне. Розлите вино вже не повернеш у келих, бо воно не тримається заданої форми, не слухається меж, не прагне бути правильним. Воно просто розтікається – туди, куди веде поверхня. Так само розтікаються ці вірші. Не строфою – думкою. Не ритмом – внутрішнім рухом. Не правилом – подихом. І саме тому серед них так природно звучить ще одна фраза: «Істина одна, доріг много. Хто сперечається про дорогу, забуває про істину» (с. 67). Мені здається, це можна було б поставити епіграфом не лише до цієї збірки, а й до самого способу її читання. Бо тут немає бажання нав’язати єдину дорогу чи остаточного пояснення. Є істина – і є людина, яка все життя намагається до неї дійти.

А ще ці вірші – ні про що. Принаймні так здається спочатку. Бо що спільного між болем, брехнею, війною, любов’ю, мертвими і словом? Мабуть, тільки людина. Та сама людина, якій іноді «так мало для болю, так багато аби йти» (с.40). І вже в цьому «мало» – ціла прірва. Мало, щоб боліло – достатньо, щоб не зупинитися. Ми йдемо навіть тоді, коли не знаємо куди. Навіть тоді, коли вже майже немає сил. А потім починаємо звикати до фальші, бо «Брехня повторена тричі стає правдою» (с.59). Страшна не сама брехня – страшно, коли вона перестає дивувати. Коли чуже слово повторюється так часто, що одного дня починає звучати як власна думка. І тоді вже важко відрізнити, де правда, а де тільки її тінь. Тому війна в цих віршах не може бути просто війною: «Війна як і любов триває до повної перемоги чи знемоги» (с.61). Між любов’ю і війною раптом зникає така очевидна межа. І там, і там людина віддає себе; і там, і там не можна залишитися наполовину. Або вистояти. Або знемогти. І, можливо, найстрашніше – те, що навіть після смерті ми не стаємо вільними одне від одного: «Ми приручили живих і приручені мертвими» (с. 70). Усього кілька слів, а в них – ціле людське життя. Ми живемо поруч із тими, кого любимо, вчимося їхніх голосів, запам’ятовуємо жести, приручаємо їх до своєї присутності. А потім вони йдуть. І залишаються з нами вже назавжди. Мертвих не можна обійняти, але від них не втечеш. 

А потім – слово і куля: «Слово і куля такі подібні й такі ріжні де межею є життя і смерть обоє вбивають» (с. 107). Мабуть, це одна з найстрашніших меж цієї збірки. Бо слово теж може вбити. Куля – тіло. Слово – іноді людину всередині. Одне залишає рану на тілі. Інше – там, де її ніхто не побачить. Але між ними є найважливіше: життя і смерть, а також людина, яка ще стоїть між ними. І хіба це гріх – любити? Гріх – не любити. І хіба це гріх – вірити? Гріх – не вірити. Власне, тому вони й грішні: у світі, який вчить озлоблюватися, вони все ще обирають любов. Не бояться вірити там, де простіше зневіритися. Не бояться залишатися людиною там, де людяність стає майже непосильною розкішшю. Власне, найбільший їхній «гріх» саме в цьому – вони не зрікаються того, що робить нас людьми.

Я не знаю, наскільки моє прочитання збігається з авторським задумом. Не знаю, чи саме так Євген Баран хотів, щоб його почули. Можливо, я пішла своєю дорогою крізь ці вірші… Але було б гріхом не пройти нею до кінця. Бо літературознавець може помилитися в інтерпретації, може не вгадати задум чи не побачити в тексті те, чого автор туди не закладав. Але читач не має права зраджувати тому, що він відчув після прочитання. Саме тому я не хотіла професійного трактування. Цього разу мені було важливіше прочитати ці вірші по-людськи – не крізь теорію, а крізь власний досвід, пам’ять, біль і те, що відгукується десь значно глибше за літературознавчі категорії.

Збірка цих верлібрів – про те, що залишається, коли від людини відпадає все зайве, коли вже не сховаєшся за ролями, правильними словами, чужими думками, коли залишається тільки пам’ять, любов, біль, віра – і ти сам перед усім цим. У кількох рядках тут іноді вміщується ціле життя: те, що було, те, що минає, і те, чого вже ніколи не повернути. Усе це – про людину. Про її крихкість. І про те, як мало їй насправді потрібно, щоб усе втратити. Ці вірші не заспокоюють – вони зривають те, чим ми звикли прикриватися. Змушують згадати тих, кого давно навчилися не згадувати. Почути те, що роками мовчало всередині. І подивитися на себе без права відвести очі. Після них не стає легше. Після них стає чесніше, бо в якийсь момент перестаєш читати про чужий біль – і раптом упізнаєш свій. І тоді вже немає куди сховатися. Є тільки ти. Твоя пам’ять. Твої втрати. Твоя любов. Твоя правда. І, можливо, саме тому ці вірші й грішні: вони не дозволяють нам збрехати собі.