Письменниця вміє оповідати так, що її історії «не відпускають» поки не перегорнеш останню сторінку.Ірен Роздобудько розповіла БараБуці про власні дитячі книжкові враження, досвід написання повісті від імені хлопця-підлітка, а також – про «скелети» в родинній шафі, які, виявляється, у повісті зовсім не вигадані.

– Пані Ірен, діти на зустрічах люблять запитувати: «Коли Ви вирішили стати письменницею?» Що Ви зазвичай відповідаєте?

– Я відповідаю, що фантазувати й розповідати вголос різні історії почала ще в дитячому садку, коли не вміла писати. А записувати – у шість років. Коли вперше в цьому ж віці випадково потрапила до бібліотеки, була вражена полицями з книжками, здивована тим, що ці книжки написали люди, і вирішила, що моя книжка теж колись стоятиме на такій полиці. Але про те, що книги пишуть «письменники», я тоді ще не знала.

– Чому після багатьох книжок для дорослих Ви вирішили писати для дітей і підлітків?

– Якщо чесно, я про це не замислювалася. Певно, тоді мені було цікаво спробувати написати щось для дітей.

– Ви писали до серії «Життя видатних дітей». Чим Вам близькі Паскаль, Андерсен, Моцарт, Чаплін, Катерина Білокур?

– Так, це чудова серія пізнавальних книжок, які вийшли у видавництві «Грані-Т». Я обрала для себе цих людей, бо знаю і люблю їх. Мені видавалося цікавим простежити, якими були ці великі постаті в дитинстві, і якомога цікавіше, у легкій казковій формі розповісти про них дітям. Про те, як вони йшли до своєї мети, шукали свого призначення й не марнували часу. Хотілося б, щоб вони стали «близькими» не тільки мені.

– У Ваших «дорослих» книжках головні героїні здебільшого жінки, а от у підлітковій повісті «Арсен» головний герой – хлопець. Важко було «перевтілюватися»?

– Майже в усіх моїх книжках присутність чоловіків і жінок однакова. Я люблю писати від імені чоловіків. Звісно, написати від імені підлітка було набагато складніше, бо я стояла перед дилемою: або писати про підлітка «для дорослих» – і тоді ця історія виглядала б зовсім інакше, або написати для дітей 10-12 років. Тобто, щоб було цікаво і не брутально. А головне, щоб там був такий хлопець, яким би я хотіла бачити наших хлопців – з думками в голові…

– Ви змальовуєте рішучого і вольового хлопця, справжнього майбутнього чоловіка. А багато таких знайдеться в реальності, не в книжці?

– Принаймні я хочу, щоб вони такими були. Не жиріли за комп’ютерами, не трималися за мамчині спідниці, уміли думати, робити вчинки, захищати себе, товаришувати, закохуватися і… читати гарні книжки. Я знаю, що такі хлопці є. Це ми, дорослі, думаємо, що вони ще діти – і ні на що не здатні. А якщо здатні, то тільки на бешкетування і брутальність. І дуже часто ми навіть не уявляємо, що робиться в їхніх головах. Ось і хотілося в цьому розібратися, згадавши себе в їхньому віці.

Ось також Ірен була в підлітковому віці

– А якою була в підлітковому віці Ірен Роздобудько?

– Дуже схожою на хлопчика Арсена (сміється).

– Що письменник мусить знати про психологію підлітка, щоб його персонаж вийшов достовірним?

– Письменник передусім мусить добре пам’ятати себе в підлітковому віці. А різні психологічні штуки – вони дуже загальні й не кожному підходять. Адже діти всі різні. Ми багато говоримо про дитячу жорстокість – але далеко не всі діти жорстокі і прагнуть лише розваг, не всі підкоряються «закону зграї», про яку теж багато пишуть і говорять психологи. Я більше люблю таких дітей. І насамперед пишу саме для них.

– В «Арсені» йдеться про дуже цікаву й моторошну сімейну таємницю. Ці «скелети в шафі» вигадані чи взяті з життя?

– Усі історії – і про скарб із убивством, і про прекрасну біляву жінку, котру в селі називали «відьмою», і про те, як «розбагатіли» предки головного героя, – історії моєї родини. Звісно, вони викладені не в біографічній формі, але це те, до чого я б закликала всіх юних читачів: записуйте історії своєї родини – і ви побачите, що ваша родина не менш цікава, ніж родина цього «книжного» Арсена.

– У повісті Ви ніби «обігруєте» сцену з «Тореадорів з Васюківки». Нестайко належить до Ваших улюблених дитячих письменників?

– Зізнаюся: я, на свій жаль і сором, не читала Всеволода Нестайка. Якось у дитинстві ці чудові книжки пройшли повз мене. А тепер уже пізно починати. З острахом дізналася, що він писав про «тореадорів» – але що саме, так і не знаю, адже… боюся прочитати й побачити щось подібне. Але думаю, що тореадори – то романтична мрія чи не кожного хлопця. Тим паче, що в «Арсені» я дала багато справжньої інформації про мистецтво кориди. Взяла реальні імена великих тореро й факти з їхніх біографій. У дитинстві я захоплювалася Дюма, буквально знала його напам‘ять!

«Записуйте історії своєї родини – і ви побачите, що ваша родина не менш цікава, ніж родина цього “книжного” Арсена».

– Чи плануєте написати підліткову повість із головною героїнею-дівчинкою?

– Я нічого ніколи не планую, як вийде – так вийде. А дівчаток-героїнь у мене багато в кожному романі. Я взагалі люблю писати «про дитинство». Адже це дуже серйозна пора в житті людини. Яке твоє дитинство – таким буде й усе життя.

Давні подруги Ірен і Клава. Праворуч – ілюстрація Надії Дойчевої до книжки “Пригоди на острові Клаварен” (видавництво “Грані-Т”)

– Джеремі Стронґ під час зустрічі у Львові розповідав, що британські дівчатка –активніші читачі, ніж хлопці. За Вашими спостереженнями, в Україні – така ж ситуація?

– Думаю, що в нас, як і в усьому світі, активнішими «споживачами мистецтва» також є жінки. Варто лише подивитися на відвідувачів музеїв, театрів, книгарень. Завжди жіноча частина публіки переважає чоловічу. Я не знаю, чому так відбувається. Можливо, це пов’язано з різницею у психології, з початковим розвитком. Хлопці – більші інтроверти, а дівчатка вже змалечку намагаються зрозуміти себе і світ, перейняти якісь моделі поведінки. Можливо, дівчатка раніше всім цим переймаються, піклуються про своє майбутнє. Хлопці це все надолужують пізніше.

– Як треба писати, щоб заохотити до читання саме хлопців?

– Треба передусім виховувати їх у родинах так, щоб їм було необхідно читати. Мотивувати – задля чого. Якщо в родині не заведено читати, набиратися знань, розмовляти не лише про ціни та розваги, то й дитина – неважливо, хлопець чи дівчинка – не читатиме.

Тому батькам самим треба розуміти важливість читання і заохочувати до нього хлопців, обирати для них якусь пригодницьку літературу, починаючи зі, скажімо, Жуля Верна чи Дюма. Це письменники – «хлоп‘ячі» і на всі часи.

Ірен у дитинстві

– Чи варто читати вголос «дорослим» дітям?

– Це прекрасний спосіб спілкування! Більше того, читаючи вголос та обговорюючи прочитане з дитиною, ти можеш невимушено зрозуміти її проблеми, її характер і ставлення до різних проявів життя. Це «хитрість» домашньої педагогіки. Адже часом діти багато чого приховують навіть від своїх батьків.

– Наскільки важливі зустрічі автора з читачами-дітьми?

– Зустрічі з автором взагалі необхідні. Також і для самого автора, щоби краще зрозуміти всі прагнення дітей. А дітям потрібно бачити, що вони теж можуть стати… письменниками.

– Які найцікавіші відгуки від юних читачів на свої повісті ви отримували?

– Це були і листівки з малюнками, і зверненнями до героїв, і просто листи до мене, і навіть – рецензії. А один хлопчик надіслав до видавництва цілий «театр» із вирізаними з паперу героями. Це все дуже зворушливо й приємно.

– Чи хотіли б Ви написати сценарій для дитячого/підліткового фільму? Про що б він був?

– Звісно, хотілося б. Думаю, можна було би зняти непоганий пригодницький фільм за книжкою «Пригоди на острові Клаварен». Там є і сучасність, і подорож у часі до середньовіччя.

– Хто міг би відзняти такий фільм?

– Не знаю. Але мені дуже сподобався фільм Віктора Андрієнка «Іван Сила», знятий для дітей за мотивами книги Олександра Гавроша. Андрієнко – чудовий режисер дитячого кіно.

– Критики часто кажуть, що українська література для дітей – надто «солодка» і не порушує серйозних проблем. Які тематичні ніші Ви вважали б за потрібне заповнювати насамперед?

– Думаю, що бракує книжок про сучасних підлітків на основі реалій нашого життя. Писати такі книжки важко, адже треба зберігати певну межу: не вдаватися до «солодкавості» і в той же час не закликати до дорослої брутальності.

Розмовляла Наталка Малетич.

Фото зі сторінки Ірен Роздобудько у Facebook.