Та принципова подібність полягає в тому, що обидві містять вірші з двох паралельних Всесвітів: 1) ті, що мають стосунок до поезії; 2) ті, що мають стосунок до епатажу й провокації. Почнемо з останнього.

 

Давати поезії строгі визначення — справа невдячна; тому обережно зазначу: поезія — це особливий спосіб виразити навколишній світ і всі речі в ньому, так знівелювати межу між суб’єктом, об’єктом і довкіллям, щоб вони злилися в «піднесене ліричне ціле» (за визначенням М.Уельбека). 

 

Немає жодного сумніву, що Крюґер чудово розуміє: вимагати від персонажів радянської минувшини піднесення або ліричного цілого — принаймні необачно. Як брудна лайка з вуст тендітної красуні, до якої вирішив позалицятися студент-філолог, враз зруйнує її світлий образ, так і поетичні берії, дзержинські, андропови і сталіни легко можуть розправитися з лірикою, а подекуди — і з самою поезією. 

 

Однак не все так просто. Крюґер насправді дуже дбайливий поетичний господарник, якому шкода тієї дармової енергії, яку випромінюють — немовби забутий у російській тайзі атомний реактор — ці привиди минулого; а публіка часом така ласа на поетичний цезій і стронцій! Авжеж, адреналін — гарантовано!

 

Та як не крути, публіцистичність — один з головних атрибутів Леніна і К°. Навіть додавання критичної дози перверзійності не може вилікувати «комуністичну братву» від цієї смертельної для поезії хвороби. Чи можна, приміром, уявити, що образ Андропова подарує тонкі відчуття, народить прекрасну емоцію? Чи порятує він, коли тобі відмовила кохана?..

 

Утім життя змінюється швидко, і нині те, що дратувало у Крюґера п’ять років тому, набуває нових властивостей. Тим паче, у контексті модної тепер в Україні декомунізації «червона» книжка з «червоним» змістом — це вельми мудро й своєчасно. Та й приклади вже є: на початку січня у Німеччині 4-тисячний наклад нового видання книжки Адольфа Гітлера Mein Kampf за ціною 59 євро розійшовся за кілька годин! 

 

Інтерес до різного штибу демонів супроводжує людину протягом усієї історії, і певно, нікуди не зникне: такі закони гри (себто життя). І Крюґер це чудово розуміє. Його версія зла, на відміну від Адольфової, принаймні безпечна, і зовсім не передбачає якогось наслідування. Ба більше: вона, за законом від протилежного, навіть може спонукати до добра, а оце вже і є справжньою декомунізацією, за яку варто було би надати Крюґерові урядовий ґрант або нагородити президентською стипендією. Висновок: Вано Крюґер — ще й чудовий маркетолог!

 

А тепер — про інший Всесвіт. Поезія — це намагання повернути-подарувати людині первісні відчуття, закладені в генах. Розігнати туман та морок усіх  щоденних, щохвилинних нашарувань. Докопатися до найголовніших образів, які й справді важливі — і вдень, і вночі, й уві сні. Крюґеру це часто вдається, як-от: «Місто лежить в колисці руїн / в пелюшках з колючого дроту»; «Мертва вода із затоплених храмів»; «Маузер ніжно цілує бранку у ямку». Очі стануть блакитними «наче небо напередодні Першої світової», а у нечистого під нігтями «застрягли частки сонця, / Що залишилися там, / Коли він, падаючи, чіплявся за нього». А ось як тонко поет передав трагедію homo sovieticus, що втратив Ілліча: «Вовчицею, у якої повбивали вовченят, завивала / Люта зима 1924 року». Або такий ось  прощальний поцілунок Ілліча: «З воскових губ Леніна / раптово злетів червоний метелик». Несподівано актуально виглядає і цей космічний дискурс:

 

 

Згадаймо і про один прикрий момент, на що Крюґер, утім, пішов свідомо, — до цієї збірки не було включено його програмний вірш «Нічний метелику Житомирської траси…» Невже Крюґер зважився на те, щоб підмінити його новим віршем «Прекрасна панно, що дарує спокій…», котрий написано в тій самій естетиці, тональності і ритмі?!

У «Прощальному поцілунку Ілліча» є цінна окраса — «Передмова» та «Передмова до передмови» від білоруського літературознавця й політолога Олександра Федути. Ці тексти настільки колоритні й соковиті, що патріотична «Люта справа» надрукувала їх мовою оригіналу — російською. Сповнена тонкого гумору і несподіваних інтелектуальних ходів — наприклад, пан Федута шість (!) разів згадує «пальцы-крючья» Крюґера, — ця гіперпередмова слугує чудовою розминкою для м’язів обличчя, які, хочеш ти цього чи ні, а таки складуться в когось у посмішку, а у когось — і в поцілунок.