Коли я дружив із Алко Голем, то, звісно, спершу було відчуття контролю над ситуацією. Але чимраз частіше хотілося «уйти с тобой и в мир не возвращаться».  Так, це був протест проти філістерської рутини нашого існування , проти тих нецікавих і передбачуваних поведінкових модусів своїх знайомих і частини приятелів, проти  одноманітності і тоскноти, котру підсовує життя кожній дорослій людині, ще й нашіптуючи їй на вушко:

– Дурню! У тебе все добре склалося… добре склалося… склалося… лося… ся…

І ми переважно не протестуємо проти тих данайських дарів і того підступного чарівливого голосу німфи, котра є для нас організатором тортур імені Тантала і  роботи у бригаді чи вузі імені якогось Сізіфа… Нам здається, що німфа має рацію і не треба шукати собі пригод на дурну голову.

І ми кожен день виконуємо одне і те ж, ходимо зачарованим колом: дім ↔ робота ↔ дім. Ми нагадуємо стару клячу, у якої вибило пам’ять, але вона постійно, роками  обходить стійло, у якому ночує, навіть не здогадуючись, що на світі існують ще й інші стійла, не кажучи вже про прекрасні просторі степи, де гуляють табуни молодих і сильних коней…

…зараз так приємно буває згадувати той ефект першої чарки, ту алкогольну благодать, що розливається тілом… ті сміливі надії і безберегі перспективи, що одразу відвідували думки… тих жінок, до яких ніколи не посмів би залицятися…ту силу, що дозволяє тобі після кількох чарчин розсувати недоступні стіни і відчиняти непривітні до тебе двері… а за тими стінами і за тими дверима – о, Боже! – нас очікують найкращі пропозиції, найчуйніші менеджери і найсправедливіші, персонально для нас складені плани нашого розвитку… а далі – чуєте? – стін уже немає! а двері, що заважали, уже літають десь високо чи збоку!... навколо чарівна височінь, всіяна зорями, які знають усе-усе – чуєте! – що тобі і мені потрібно… прекрасні птахи літають у прекрасному саду… обличчя коханих жінок… руки коханих жінок… вони обволікають твоє тіло і твою душу, так лагідно, так ніжно-ніжно… уже немає ненаситі обов’язків…є лише синє-синє і прекрасне… ти пливеш у цій буколічній ріці насолоди… зливаєшся з нею… стаєш андрогіном, розчинившись у цих відбитках праматері, цих серцях і руках коханих жінок, що обволікають твоє тіло і твою душу так лагідно, так ніжно-ніжно…

Вживаючи спиртне, ми не лише шукаємо штучних кількагодинних (кількаденних, кількатижневих) веселощів. Ми намагаємося ступити поза межі реального, де нас очікують прекрасні фруктові сади і багатопалі почвари, ангельські легіони й армії збезумілих хижих орлів, які намагаються пошкодити наші очі і нашу печінку.

Біла гарячка – це вже розплата за надмір такої експлуатації.

Алкоголь стає божком якогось жаданого помежів’я. Окунувшись у стан чи то більш розширеної, чи то звуженої свідомості, чи то пародії на щастя, чи то справді короткого щастя відпруження, ми відчуваємо дивний дотик до якоїсь іншої правди. Алкоголь показує нам власні можливості, вчить відчувати, хай і надто дорогою ціною, те, якими ми могли б стати, але у зв’язку з іншим життєвим сценарієм цього не трапилося.

Вперше я відчув стан сп’яніння старшокласником. Це було сільське весілля, на якому був звичай пригощати міцним алкоголем, переважно, горілкою, тих, хто не був запрошений як гість. Не пам’ятаю, звідки взялася пляшка, якісь шматки ковбаси – розкіш, а не закуска! – шматки хліба. Але назавжди зафіксувався у мозку раптовий – буквально через хвилину-дві! – стан прекрасної катастрофи, рвійної відціпенілості, відчуття всемогутності, якоїсь півбожеської авантюри.

Маючи такий потужний мозковий фіксатор, мені не завжди було нелегко боротися з алкогольною симпатією...

Можливо, така «симпатія» наростає (у когось швидше, у когось повільніше – це лише питання ступеня нашої персональної відданості дитячому міражу) від чимраз болючішого розчарування руйнацією казки, закладеної у наші голови від народження.

Або нам занадто подобається натискати, наче тій піддослідній миші, на штучну кнопку задоволення, втілену у форму не чакри, а чарки.

Алкоголь стає для нас могутнім захистом від внутрішніх комплексів. Чи цей захист є штучним? Як на мене, все не так просто… Адже у стані сп’яніння ми справді віримо у власну могутність, принаймні, потенційну. Наша психіка відпочиває, купаючись у фантазіях нетлінності, молодості і щастя!...

Можна, звісно, стверджувати, що це спосіб втечі від самого себе і нарощування свого штучного ідеального «Я». Так воно і є. Але міраж може лікувати, а правда може нищити. Нехай той лік ілюзорний, нехай те нищення є єдиним справжнім шляхом до себе. Я не співаю осанну міріадам замінників і галюциногенному царству  штучних речовин.

Хочу лише сказати, що іноді правда буває непосильною для людини.

2

Хіба ліпше було б, якби ми постійно думали про неминучу смерть? Тортури свідомості чи тіла? Майбутні неминучі втрати, з якими стикається кожен? Ймовірності набути невиліковну недугу? Майбутню імпотенцію у чоловіків? Втрату краси із наростанням років – з чим неминуче мусить зіткнутися кожна жінка? Атрофію бажань і потягів? Наше перетворення на істоту з тремтячими руками, а часто і з неможливістю рухатися? І ця істота мислить і усвідомлює трагізм розвитку людської тілесності як рух донизу…

Жахлива картина? Вибачте, але саме так виглядає одна з часточок правди про наше майбутнє…

У нашому житті не буває стовідсоткової правди чи такої ж брехні. Нехай у когось співвідношення 99:1, а у когось – 1:99, та все ж правда і брехня переплетені, мов сіамські близнюки. Чому? Що таке правда? Брехня? Як класифікувати правду, що вбиває? Брехню, яка підтримує життя?

Хіба ви не чули про людей, як наклали на себе руки, коли дізналися, що мають невиліковну хворобу? Бувало і так, що діагноз не підтверджувався…

Чи ми не знаємо про чимало сімей, які утримує разом ілюзія – заплющування очей, наприклад, на подружні зради когось із членів родини? Деякі чоловіки почувають муки сумління і провину щодо своїх дружин, навіть коли всього-на-всього потримали іншу жінку за руку. Інші навіть на смертному ложі воліли б забрати з собою в могилу ті факти, які би могли зруйнувати цілісність їхнього образу в очах важливої для них людини. Вони не були достатньо мужніми. Це їхня розплата за такий сценарій життя, який вони свого часу вибрали або не мали достатньо моральних сил йому опиратися.

Як ви розумієте, автор у цьому есеї притримується імморалістської позиції. У добрі часто буває зачаток зла, і навпаки. Ніхто, на мій погляд, не може безапеляційно схвалювати чи засуджувати іншу людину.

Хтось може сказати, що автор пропагує розмивання межі між добром і злом. Можна з цим згодитися. Якби лише ми достеменно знали, що таке добро, а що таке зло в кожному конкретному випадку…

Те, що одного зцілює, іншого занапащає.

Та, що одного цілує для насолоди, іншого умертвлює тим же поцілунком.

Той, що шепче про кохання, одну – підтримує, іншу підштовхує до душевної руйнації.

Те, що для одного – їжа, для іншого – отрута.

Ніхто не володіє надчутливими терезами, які моментально можуть дати відповіді. Тому – не поспішаймо звинувачувати…