«Ми відповідальні за того, кого приручили» – сказав одного разу Сент-Екзюпері, не знаючи, що створив один із найпопулярніших статусів у соцмережах. З того часу приручення когось стало обов’язковою програмою для людини, ознакою справжнього гуманіста, який готовий не лише вести за собою, а й олюднювати, накидати власну матрицю братам нашим меншим і більшим. «Нотатки мисливця», «Лісний господар», «Поклик пращурів» – на цій бібліотеці виросло не одне покоління, готове щомиті приручати, окультурювати та класифікувати всіх, хто має нещастя від нас відрізнятися. Так ми робимо світ зрозумілішим і комфортнішим, адже приручити завжди простіше, ніж визнати і прийняти чужу інакшість. І байдуже, йдеться про мешканців країн «третього світу» чи простого іспанського віслюка. Все це справедливо для численних оповідей про тварин і від імені тварин, однак у жодному разі – не для книжки «Платеро і я» Хуана Рамона Хіменеса.

Хіменес приречений на стереотипне сприйняття одразу з двох причин. По-перше, він нобелівський лауреат, а тому від нього читачі очікують епічності, повчальності або принаймні походження з країни, де мають місце утиски, а ще краще – репресії населення. По-друге, Хіменес – іспанець (точніше – андалузець, і це важливо), а отже, має нагадувати Переса-Реверте, Лорку або хоча б де Вегу. Натомість Хіменес нагадує майстрів японського жанру ліричної замальовки дзуйхіцу, від військової агресії та репресій поїхав на Кубу (пізніше – США і Пуерто-Ріко), а епічність – останнє, що спадає на думку, коли читаєш його лагідні новели. Хіменес руйнує будь-які горизонти сподівань, однак робить це так щиро, безпосередньо й поетично, що вже на другій сторінці пробачаєш автору, що у нього немає авантюрних пригод, іронії, інтелектуальних ігор та решти рятівних кіл, які письменники кидають читачеві, щоб той не загубився в поетичному потоці.

«Платеро і я» – книжка замальовок про дружбу сріблястого віслюка і людини. І хоча сюжет «чоловік та його віслюк» неуникно викликає перед читачем нескінченний ряд асоціацій – від Ісуса Христа до Ходжи Насреддіна – Хіменесу вдається уникнути стереотипів і при цьому лишитись у рамках традиції. Його головний герой – анти-Дон Кіхот, хоча їх обох називають божевільними: разом із віслюком ліричний герой витягає віз дівчинки з трясовиння, катає хвору на віслюку, і жодне з його зусиль не є марним. Хіменес пише про важливість дрібних кроків, дій і рішень, оскільки саме з таких неавантюрних подій складається сюжет нашого життя. Автор, безумовно, свідомий свого діалогу із Сервантесом, однак при цьому він ані вбиває, ані наслідує свого літературного батька, тобто поводиться з текстом зовсім не по-гарольдблумівськи.

«Андалузька елегія» – саме так визначив жанр твору сам Хіменес, і тут варто зупинитися окремо. З «андалузькою» все більш-менш зрозуміло: письменник, що народився в андалузькому місті Могер, повертається через текст у своє дитинство, тягнучи за руку читача, наче на диво рішуча Беатріче Данте. Однак написати у ХХ столітті цілу книжку елегій (138 штук!) – крок сміливий, якщо не сказати самогубчий, і ось чому. Елегія – жанр напрочуд небезпечний: на відміну від антонімічного жанру – антиутопії, де досить зробити владу всемогутньою та безіменною, а героїв – безпомічними й закоханими, з елегіями доводиться працювати ретельно, оскільки вони в епоху постмодерного релятивізму викликають майже автоматичний спротив, наче всюдисутні репродукції Гапчинської. Ідеальне життя, золотаво забарвлене призахідним сонцем, може розчулити хіба відданих шанувальників буколічного спокою картин Франсуа Буше та порцелянових фігурок пастушок з ягнятами. Хіменес свідомо приймає ризик перебування на межі між міщанською вульгарністю та занудною безсюжетністю, і неочікувано перемагає. Його стилістика близька до урбаністичної простоти Вільяма Карлоса Вільямса, з яким останнім часом порівнюють мало не кожного slow life письменника, однак у даному випадку таке порівняння справді доречне: обидва бачать поезію в буденному, однак при цьому не ідеалізують цю буденність і не приписують їй зайвої філософської глибини.

Джон Кутзеє в рецензії на «Платеро і я» стверджує, що у книжці Хіменес повертається до безпосередності дитячого сприйняття світу. Однак, як на мене, іспанець йде ще далі, і описує світ до людського сприйняття, світ, де релевантним є лише інтуїтивне, бергсонівське осягнення: недарма книжку Хіменес присвячує Агеділії – дівчині, «бідолашній своїм безумством», що годувала автора шовковицею і надсилала йому чорнобривці. Тут жодним чином не йдеться про «підвищення» віслюка до статусу людини: кожен із героїв існує на своїй орбіті, готовий ненадовго наблизитися до іншого й допомогти, наприклад, вийняти довгий шип із копита або попередити про наближення чужинців. Їхній союз можливий лише завдяки незалежності одне від одного і взаємоповазі, а подорож міськими вулицями є самоцінною дією, що не потребує ані мети, ані кінцевого пункту призначення. На тлі цієї дружби крик розмріяного пастушка «Ех! Мати б такого осла…» виглядає жалюгідним і недоречним, оскільки передбачає модус підлеглості і домінування. Головному героєві важливо не «мати» віслюка, а просто «бути» поруч із ним. Антонімічною до цього «тут-поруч-буття» є епізод кастрування красеня-жеребця, якого кілька чоловіків буквально за мить перетворюють на закривавленого жалюгідного мерина. Абсолютне володіння в уяві Хіменеса завжди пов’язане з болем і зневагою до життя.

Окреме місце у книжці посідають божевільні і жебраки: циганська сім’я, яку описано так графічно, що вона нагадує «Їдців картоплі» Ван Гога, хлопчик, який утратив розум, бідний контрабандист із простреленою рукою – всі вони існують не для сльозовитискання, як у романах Діккенса, а заради того, щоб показати розмаїття світу. Їхні описи – майже натуралістські, однак м’якіші і менш викличні, ніж в романах Золя або Доде.

Книжка Хіменеса затишна, в неї хочеться повертатися: віньєтки іспанця не порцелянові, як романтичні фігурки з пастушками, а живі й теплі, тому навіть сумне закінчення лишає світле почуття. Смерть, проминання, по-бодлерівські поетичні тіла мертвих тварин, які трапляються на шляху героїв, – обов’язкова складова Хіменесової елегії. Поєднання смерті й життя, прози й поезїі – ось що допомагає книжці «Платеро і я» не застигнути в одній епосі, як античні пасторалі, а продовжувати рухатися крізь час.

Богдана Романцова