Я спершу, разом з усіма, засміялась, а потім якось знову на схлип пробило - нутряний, задавнений...

Я ж іще пам´ятаю ті часи, коли всі ми були "невиїздні" - за винятком мізерного, в межах статпохибки, відсотка причетних до колоніальної адміністрації, та ще, єдиною помітною групою - євреїв: їх випускали "в один кінець", під приводом "воссоединения семей", і це вважалось великою перемогою єврейського руху (і ненависної тоді Кремлю "держави Ізраїль"!). Популярним був цинічний жарт: "Еврей не роскошь, а средство передвижения" (змішані сім´ї також випускали). Серед київської інтеліґенції кружляв "дисидентський" віршик, приписуваний Миколі Лукашу:

Ой якщо ти поц-аїд -
Їдь відразу в Порт-Саїд,
А якщо ти дурень-гой -
Їдь відразу в Уренгой.

(Уренгой - Помари - Ужгород - погугліть, хто не в курсі: так починалась "газова імперія", і в ту тьмуторокань справді їхали - не тільки на заробітки, а й пересидіти "щербицькі" хвилі політрепресій також: більше в СРСР втікати було нікуди...)

А в тітки цієї, що торгує салом, пам´ять може бути ще глибша, і ще травматичніша: про те, як її батьки й діди, ув´язнені на колгоспних плантаціях, аж до 1970-х рр. жили БЕЗ ПАСПОРТА взагалі - і не могли ані на день відлучитися з своєї "тюрми без ґрат": ані переночувати в готелі, ані взяти квиток на літак, навіть якби треба було провідати хворого сина в Уренгої...

Тітка вам цього не розкаже. Але знижку сьогодні на свого кабанчика вона великодушно робить: хай уже, на те Бог свято дав...

Мій народ виходить із рабства. От і все.
І по реакції на цей факт дуже чітко видно - хто "за Україну, за її волю", а хто "з вертухаїв".

Шануймося. Бо ми того варті)).