Ця книга, як зауважує сам автор у передньому слові, «досить важка для сприйняття». Навіть не тому, що текст від початку до кінця написаний по суті на одному диханні, де-факто одним реченням, розділеному хіба що комами, тире чи середниками (цією манерою письма Михайло Сидоржевський володіє бездоганно); і не тому, що у книзі забагато чорних фарб; не тому, що у часово-просторовому вимірі не згадано по імені жодного персонажа твору; і навіть не тому, що збиває з пантелику густий потік лексичного ряду. Ця важкість сприйняття — авторське застереження для непідготовленого читача, який звик споживати дешевий продукт, де не треба особливо розмірковувати, аналізувати, напружувати звивини мозку і без того зраненого інформаційно-психологічними війнами нашого часу. 

«Входити» у текст — це як входити у холодну ріку часу, — попервах перехоплює подих, а потім звикаєш, пірнаєш у глибінь оповіді, зливаєшся з течією і відчуваєш ту правдиву до самого дна реальність мислення всеосяжного авторського «Я». Бо ж сказано: пізнайте правду, і правда вас вільними зробить… Особливою цінністю у книзі є особистісне сприйняття, вільна інтерпретація теми, увага до внутрішнього світу індивідів, невимушена асоціація як прийом, орієнтація на освіченого, вдумливого читача. 

Роман-есей Михайла Сидоржевського «Земля гніву» — емоційно оголена, щира сповідальна розповідь письменника, громадянина і відданого патріота про відносно недавній драматичний час (кінець 80-х — початок 90-х років минулого століття), коли рушилася сатанинська імперія зла і на її руїнах нам, українцям, довелося обирати майбутній шлях. Цей роман — про причини і наслідки, про те, що для народів, як і для кожного з нас, нічого не минає безслідно, і за все треба платити — якщо не нам, то нашим дітям і внукам. Іноді, на жаль, платити великою кров’ю і великою бідою. 

Безпосереднім свідком описаних у романі подій, почасти і їх учасником, був сам автор, художня інтерпретація яких захоплює читацьку увагу оригінальністю світобачення, густиною образів та художньо-виражальних засобів; виразно оприявнює не такі вже й далекі та зникомі часи, розчинені у густому тумані людської пам’яті; зрештою крок за кроком, слово за словом переконує беззаперечною аргументацією, позаяк час лихих дев’яностих випав і на мою долю, на долю моїх ровесників. Тож мені особисто читалося, як дихалося; без особливих труднощів вгадувалися реальні персонажі твору, до дрібниць яскраво описані факти і події. Час від часу ловив себе на думці: силою свого таланту письменник віднайшов якийсь особливий, не схожий ні на який інший, спосіб задокументувати певний відрізок історії на перетині часів і народів, торуючи свій неповторний шлях у жанрі есеїстики, яку умовно можна назвати психологічною документалістикою.  Як на мене, суть її полягає у тому, що думка й образ нероздільні, образ буквально твориться із думки; звідси виникає така особливість есеїстичної форми, як гранична концентрація, згущення семантики за рахунок концептуальної навантаженості образного ряду. Письменник не дає прямої оцінки переломному характеру епохи, перманетним драматичним змінам соціально-філософських підвалин життя, а спонукає до індивідуального осмислення історичних істин, до самостійного пошуку причин і наслідків, до воскресіння генетичної пам’яті поколінь. «Земля гніву», зрештою, — це метафізичне занурення у природу свідомості, пам’яті та духовного шляху людини. 

«…отож коли ми, після юдолі нескінченних поневірянь, нарешті ступили на туманний і непривітний берег хисткої надії, перед нами був лишень сірий безпросвітний морок трепетної, без жодних означених контурів, невизначеності; десь позаду лишились пройдені дороги, витоптані босими ногами поколінь; гули вітри, нас завівало попелом часу, і десь там, у сивому безгомінні, за каламутною течією життя, зосталися виснажені нещадною селекцією і майже стерті з пам’яті діди-прадіди; вони, здається, гукали нам навздогін із потойбіччя, застерігаючи від майбутніх бід і поневірянь; ми ще, мабуть, чули їхні стишені, подаленілі в часі, голоси, бачили їхні мерехтливі, згасаючі, зникомі силуети в осяйному мареві світляних стовпів; попереду нас уже чекала тривожна невідомість; нове стрімко вторгалося в наше життя, нещадно ламаючи заіржавілі каркаси, руйнуючи прогнилі рудименти моторошних років і драматичних століть…». 

У романі Михайла Сидоржевського органічно поєднується епоха і людські долі, філософські судження про події і факти, підпорядковані коментарійному рухові думки. Серед учасників романного дійства — конкретні і вигадані особи, які, творячи свої біографії і достовірні історії, стали жертвами і героями епохи. Тут нічого не мовиться «просто так», немає «випадкових» сентенцій, усе має реальний і філософський сенс: 

«…якогось тихого серпневого ранку сонну столицю імперії розбудили напхані невидимою смертоносною агресією похмурі наїжачені танки, котрі, натужно ревучи, стрімко, з різних боків трьома колонами увірвалися в переддосвітню столицю імперії, в цей гігантський мегаполіс, щоб давити паршивих непокірних бунтівників, безжально намотуючи їхні паруючі сизі кишки на сталеві гусениці і з лунким хрускотом ламаючи хребти…». 

Факти автор добирає ретельно, розглядає їх з різних ракурсів, але цікавлять вони його не самі собою, не як роздрібнені й поодинокі, а як причина і наслідок, як нашарування грунтових пластів від низу до верху, до самого дерну, де залягає чорнозем філософськи-узагальнених одкровень. До того ж роман-есей Михайла Сидоржевського «Земля гніву» є своєрідним пророцтвом, застереженням до трагічних реалій нашого часу», як от: «…нова епоха принесе нові криваві випробування, досі непізнані нами, але це буде інший час, інші солісти; інші, більш талановиті в злодійстві і брехні учні-пройдисвіти…». Такий особистісний медитативний, ґрунтований на спогадах, стиль — з одного боку та сповідальна манера письма — з іншого, є риторичною, особливо емоційно насиченою. 

Гортаючи сторінки роману, де кожний рядок — глибока борозна болючих спогадів про її недавню історію та роздумів про місце України у сучасному світі, її одвічну боротьбу за незалежність, можна було здогадатися: автор не випадково обрав саме таку тональність тексту, як і не випадкова назва книги. Гнів на цій стражденній землі постає від поту і крові, від нескінченних жертв, спричинених голодоморами, репресіями та війнами, які у часи становлення української державності вела колишня недоімперія і, за словами автора, «…т. зв. владна еліта… з числа холуїв скаженої москви, за підтримки значної кількості нашого зачумленого населення…». Саме тоді і засівалися чорні зерна нинішньої великої біди, яка щодня забирає засвіти кращих синів і дочок цієї Богом даної землі. 

У тональності есеїстичної оповіді подекуди вгадується євангельський ритм на кшталт книги Притч, Еклезіаста, проповідей пророків і Христа із залученням читача свідком до авторського мислення. Тим не менше, це зразок вишуканої публіцистики, насиченої метафорами, алегоріями, недвозначними натяками, рясними фактами, деінде уже забутими, тематично зв’язаними у суцільну художньо осмислену сюжетну лінію. А душею твору є сам оповідач, який у властивій йому палімпсестній манері письма волає чи не з кожного рядка: «…переживши інфернальний жах сьогодення, можливо, усвідомимо, що в будь-яких наслідків є свої причини. Може, бодай такою страшною ціною нарешті прийде наше одужання і прозріння?..».  

І автор правий, нагадуючи нам, що ми багато чого пробачили, на багато що закрили очі, багато кого не скарали за скоєні злочини. Як зауважує у передмові до книги Ігор Бондар-Терещенко, «…мовиться це не для того, щоб знайти якісь зручні аналогії чи притягнути цей потік стражденної свідомості, що вирує в романі Михайла Сидоржевського, до якоїсь загальновизнаної доктрини, бо це не вторинність задуму чи його втілення у певній словоформі, а занурення у традицію і світову класику, а також привнесення свого власного національного слова у скарбницю духу. Бо такої сили, витримки і снаги жоден зі світових народів не має, якщо згадаємо українську історію ХХ століття, про завершення (і продовження) якої йдеться в романі «Земля гніву». 

Зрештою, чи засвоїмо ми, навіть за таку невимовно жорстоку ціну, цей драматичний і розтягнутий у часі на десятиліття і століття урок історії?

Автор залишає питання відкритим. 

12.04.2026