Давним-давно виокремившись, по суті, із прози життя – стихії усного і писемного мовлення, поезія, як жанр, ніби змагає до повернення у свою колиску, надто впродовж останніх десятиліть. Нині, окрім верлібру, що міцно тримається поетикальності, чи вигадливо строфованої прозопоезії, маємо ще й вірші, формально віддалені од прози, бо ритмізовані й римовані, але з розрідженою, «опрозованою» метафорикою. Йдеться про очевидний вплив прози на поезію, а не навпаки.

У цьому журнальному зшитку щось таке, потроху, талановито демонструють В. Гук, С. Лавочкіна. А, скажімо, добре скроєна детектива нарація С. Дзюби не допускає й думки про наявність у ній поетизмів.

Натомість поезія класичного взірця мовби випрацьовує свої засоби протидії прозовому осучасненню. Тож Б. Чепурко обживає мовно-чуттєві глибини, а Богдан Завідняк віртуозно провадить медитацію шляхом мариністичної екзотики – чим не мзда оповідності?..

 Доволі нестандартний приклад популяризації особистості письменника – тут байкаря М. Годованця (1893–1974) – майже суцільний потік його спогадальних та епістолярних текстів, який і справді нагадує життєву повість чи роман. Добре стикуються з цим ґрунтовні огляди Р. Горака і Н. Мочернюк многотрудної життєтворчості Леся Мартовича (1871–1916), письменника-класика, який, спрощено-соціологічно трактований до й за радянських часів, лише 100 літ по смерті відкривається нам понадчасовими привабами прози.

Вдячний М. Нейметі за увагу до погляду (як на мене, новаторського, за вертикаллю) на творчість найбільших літературних талантів Закарпаття у книжці Олександри Ігнатович «Синхромія». З докладного представлення О. Вертія цікавитимусь капітальним двотомником «Українська фольклористична енциклопедія» (К., 2018; упорядник, науковий редактор М. К. Дмитренко).

Зшиток збагачено, зокрема, графічними чорно-білими шкіцами львів᾿янина В. Семенюка, що лягли в основу ілюстративного ряду нового видання Шевченкового «Кобзаря», про належне тиражування якого українство ще мусить подбати.