Ольга Деркачова – доцент Педагогічного інституту Прикарпатського національного університету, член Національної Спілки письменників України, автор книжок оповідань і новел «Синдром підсніжника» та «За лондонським часом», наукових книжок «Літературна казка Великобританії» (у співавторстві), «Концепція світу в ліриці Аркадія Казки» та «Світ у тексті», лауреат івано-франківської міської премії ім. І. Франка.

 – Пані Ольго, яка мета Вашої літературної творчості і яке основне повідомлення несете до читача?

 – Важко сказати про мету творчості. Пишу – бо пишеться, бо не уявляю свого життя без літератури. Мої герої – часто наївні та відкриті диваки, яких не розуміють або просто обходять стороною. Їм так мало треба для щастя і водночас так багато – розуміння та душевного тепла. Мабуть, це і є те основне повідомлення до читача: не забувати про те, що ти комусь потрібен і хтось потрібен тобі, боротися з байдужістю та порожнечею, що може утворюватися всередині нас. А ще не боятися любити. Це теж дуже важливо.

 – Розкажіть будь ласка про свій роман «Крамниця щастя»: який він і для кого?

 – Це роман любовний, хоча його можна назвати ще й студентським, тому що в основі сюжету – кохання між студенткою і викладачем. Спочатку він не розуміє, потім вона не розуміє – тобто, все в жанрі любовного роману. Але є ще й інша лінія – студентське життя, будні і веселощі. Тому цікаво буде читати не лише студентам, а й дорослішим людям, які зможуть згадати себе в ті роки. Тоді, коли для щастя треба було зовсім мало. Не прийшов викладач – щастя. Не спитали, коли ти не готовий – теж щастя. Познайомився з новою людиною – знову… Чим молодшими ми є, тим більше звертаємо увагу на деталі, які згодом, в силу вікового зростання, перестаємо помічати.

 – Кохання студентки і викладача – не надто нова тема…

 – Завжди, коли в дівчачу авдиторію приходить молодий, розумний, харизматичний викладач – половина потоку має бути в нього закохана. Так було і в час мого навчання. Коли мені замовили написати любовний роман і я спитала у своїх студенток про що б вони хотіли почитати, то у відповідь пролунала ця ж тема. Коли молода дівчина приходить в університет, вона бачить дещо інших чоловіків, ніж бачила до того. А якщо ми ще згадаємо, що а нас у школі брак вчителів-чоловіків, то ситуація подібних стосунків, які складаються у «Крамниці щастя» є нормальною.

 – Що нового ви додаєте до цієї теми?

 – Моя героїня – сирота. Вона повинна не лише вчитися, а самостійно пробиватися у житті, бо розуміє, що їй ніхто не допоможе. І вона влаштовується на роботу в «Крамницю щастя». Це фірма, яка за гроші робить людей щасливими – організовує всілякі сюрпризи, привітання тощо. І моя героїня несподівано дізнається, що в цьому щасті мало щастя. В одному з епізодів вона прилітає, як фея, щоб привітати дівчинку – це для неї замовив тато такий подарунок, – а дівчинка плаче, тому що їй фея непотрібна, їй потрібен тато. Після цього в моєї героїні Марини настає така криза. Вона йшла в цю фірму, щоб робити щастя людям, але починає розуміти, що таким чином щасливим нікого не зробить. Таких моментів у любовних романах уникають, зосереджуються на лінії кохання.

 – Так розумію, що для поглиблення драматизму, героїня ще й сирота. Наскільки зміст роману близький до реальності?

 – В житті у Марини могло бути й гірше, ніж показала я. Незважаючи на те, що їй нелегко, вона ніколи не скиглить. Хоч є моменти, коли ми розуміємо, що їй важко самій – тобто, це вона робила з татом, це вона робила з мамою, а зараз їх вже нема… Але вона намагається жити, як і інші. Лише розуміє, що в деяких моментах самотніша. А щодо реалій, то я сама жила в гуртожитку під час навчання і деякі моменти взяла з власного досвіду. Певна річ, я не називала імен і прізвищ, бо це художній твір зі своєю концепцією, але люди, які були реальними героями тих чи інших ситуацій, можуть себе впізнати на сторінках книжки. В силу обов’язків куратора, я й зараз часто відвідую своїх студенток у гуртожитках, тому знаю й теперішній стан речей. З часу мого навчання небагато змінилося. Єдине що всюди багато комп’ютерів. А ще, як і колись, ніколи ні в кого нема кави. Бо ж кухня загальна, і якщо хтось зробить каву, то на запах збирається весь поверх і доводиться всіх пригощати, що теж гарно.

 – З яким настроєм, відчуттям ви писали цю книжку?

 – З відчуттям великої легкості. Мені здається, що письменникам треба час від часу писати такі речі. Загалом, моя проза, не можна її назвати трагічною, але вона є драматична. А в цьому творі я відпочила, тому що в мене були світлі герої. Коли я поставила крапку, то з одного боку було жаль, що все завершилося, а з іншого – було відчуття радості, яке накопичилося за час писання.

 – А які відчуття наповнюють головну героїню? Чим переймається сучасна студентка окрім кохання до викладача?

 – Її переймає відсутність людської уваги. Дуже часто люди не спілкуються. Вони контактують по справах, але не сідають просто поговорити. Її дивує, що увага дуже дорого коштує, а це мало б бути природнім. От як ми дихаємо киснем, так мають бути увага, співчуття, співрозуміння. В одному з епізодів, коли моя героїня також виступає в ролі феї на дитячому дні народження, її вражає перенасичення дітей усім. Їх вже не розважають ані заготовлені конкурси, ані всілякі фокуси. Єдине, що принесло втіху – це коли почали закидати фею тортами. Діти вже не здатні вірити в казки і дива.

 – А як думаєте, чому це так сталося, що в людей нема часу на інших людей?

 – Повернемося до епізоду, який ілюструє це в романі: тато, не маючи часу, робить дочці подарунок у вигляді феї. В принципі, він заробляє гроші, щоб його дитина мала все, і він вважає, що дитина буде втішена з цього подарунка. Але дитині цей подарунок вже непотрібен, їй потрібна розмова. Вирішення цієї проблеми почнеться з того, коли ми почнемо усвідомлювати, що всіх грошей не заробиш. І коли ти гроші заробляєш, то мусиш знати: для чого вони тобі? В цьому захопленні, біганині ми забуваємо про все інше. Можливо, якось треба постановити собі, що хоча би з рідними і близькими ти мусиш знайти час спілкуватися. Не лише на дні народження, а просто взяти, потелефонувати і спитати: як ти? Я взагалі дивуюся – у нас всіх є телефони, і ми знаходимо час вирішувати справи по телефону, але не маємо коли потелефонувати до близьких людей. Ми мусимо знайти гармонію, і увага до нас повернеться. Взаємоувага стане нашим киснем і це буде прекрасно.

 – Пані Ольго, знаю, що до кінця року повинна вийти ще одна Ваша книжка. Якою вона буде?

– Це буде збірка оповідань «Повидло з яблук». Вона виходить у книжковій серії «Свіжа проза» – це новий проект Літературної агенції «Discursus». У цій збірці багато янголів та людей, тиші та самотності. Вона про подолання страху нелюбові та штучності.