Зі слів Галини Вдовиченко, поштовх до написання твору «Купальниця» вона отримала від американського письменника Теодора  Драйзера і його роману «Сестра Керрі», що був опублікований ще 1900 року. Мовляв, захотілося написати щось подібне, але на український манер. 
 

 – Колись мені сказали, що людина, яка не любила читання до вісімнадцяти років, уже не полюбить його, – сказала любителька вишуканих дамських рукавичок. – Але я знаю випадки, які цьому суперечать. Власне, я розповідаю про головну героїню роману «Купальниця» Кароліну, яка не мала виходу до книжок, бо жила у відповідних умовах… Нині в багатьох українських містечках теж немає книгарень і це наша правда… Але згодом Кароліна таки почала читати і в майбутньому стає актрисою, бо має вроджене відчуття слова. Мені в ній подобається те, що вміє розвиватися, прогресує, від людей бере найкраще.

 Галина Вдовиченко додала, що в романі «Купальниці» розкрила ще й типаж людини розгубленої, яка, втративши роботу, вважає, що іншої не знайде. І не наважується це робити.

 – А колись з Ірен Роздобудько ми розмовляли на цю тему й добре пригадую: припустили, що пішли би мити в під’їздах підлоги – робили б усе, що завгодно, аби не страждали люди, які поруч з нами, які від нас залежать, – зізналася львів’янка. – Чи не тому другому головному героєві я залишаю світло, не вчинила з ним жорстоко, бо хочу, аби всі себе шукали у житті...

– Ще до виходу роману ви називали журналістам іншу назву цієї книжки. Чому «Купальниця»? – запитую.

– Так, першою назвою роману була «Сестра Роберта Керрі», що було такою собі підказкою для читача, звідки у мене натхнення до його написання. Але видавець запевнив, що все-таки моя творчість знаходить і розкриває інші сфери життя… У книзі згадую про квіти купальниці, які любить з дитинства моя героїня. Вони – високі, прямостоячі, схилити їх важко. А закоханий у героїню хлопець присвячує їй п’єсу, яку так і називає «Купальниця»... 

– Для мене ця книга сповнена душевного спокою, так, ніби ти входиш у її світ і спостерігаєш за кожним листочком, – прокоментувала «Купальницю» Галини Вдовиченко письменниця Ірен Роздобудько, яка модерувала зустріч у київській Книгарні Є. – Книга написана у стилі традиційного розлогого, розумного, цікавого англійського роману. У ньому немає солодкавих змалювань, а, читаючи, видається, ніби дивишся кіно. Тепер мало хто так пише й хотілося б, щоб Галина Вдовиченко продовжувала саме у цьому стилі, – додала.

А відтак задала авторці «Купальниці» запитання:

– От якби тобі, Галю, довелося презентувати себе перед іноземною публікою, яка нічого про тебе не знає, чи є у тебе перший абзац представлення себе, аби читачі у тебе залюбилися?

 – Мабуть, найперше я сказала б, що я – жінка, яка любить і розуміє вовків, – відповіла Галина Вдовиченко. – Відтоді, як написала про вовків у романі «Тамдевін», у мене кардинально змінилося ставлення до цих звірів. Я старалася розкрити душу вовка й чула від фахівців, що мені це вдалося.  

На завершення письменниця розповіла, що досі працює над романом про 17-річного юнака, про який розповідала ще торік. Мовляв, так, я почала його писати й він мене не відпускає. А ще багато дитячих книжок чекають на своє завершення.

 – До речі, мій внук, коли гуляє у Києві по Оболоні, вже розповідає своїм друзям про мої ще невидані книжки, – сміється письменниця. – Тож усе це я дороблю, допишу. Але зараз пишу роман «Пів’яблука-2», – розкрила таємницю. – Колись думала, що мій перший роман «Пів’яблука» – закінчений і не потребує продовження. Але якось поспостерігала ситуацію, коли подруги з’ясовували стосунки… Тоді зрозуміла, що сталася деяка подія, про яку маю написати. А згодом запримітила, що в самому романі ніби навмисне полишала моменти, які, наче вузлики, мають розв’язатися.