Поезія: Віктор Азьомов, Любов Сердунич, Микола Істин, Людмила Шафрай, Дана Рудик, Олександр Шугай (гумор і сатира), Мирослава Данилевська (літпародії); проза: Зиновій Легкий, Лідія Повх, Сергій Дзюба; есеїстика, публіцистика: Роман Береза, Анна-Марія Ковч, Світлана Бреславська, Оксана Захарчук; літературознавча мемуаристика: Володимир Яворівський, Зиновій Легкий, Олесь Лупій, Василь Шпіцер, Світлана Антонишин, Любов Проць, Андрій Содомора, Любов Долик, Юрій Брилинський, Віра Гнуча, Микола Зимомря, Марія Якубовська; мистецтвознавство: Тетяна Молчанова, Галина Стельмащук; малярство: Юрій Скорупський; графіка (екслібриси): В. Семенюк, Б. Гурман, Л. Лукомюк, І. Крислач, Б. Сойка, П. Маркович, І. Боднар, Є. Безніско, І. Пантелюк, С. ебус-Баранецька, З. Гаркус, А. Гуменюк, В. Лобода.

Тутешня поезія може зацікавити сплесками критичних емоцій, у кращому разі – спробами докрайнього об᾿єктивування чи дистанціювання довкілля; заносить впливом соцмереж, що стає вже антитворчою проблемою…

Від великої й малої прози, загалом професійної, – враження багатослівності й надмірної дидактичності; вирізняю С. Дзюбу з його містичною оповідкою, яку він завершив своєрідним гепі-трагіендом.

Там і там таки бракує всепроникної, кількарівневої художності. На жаль.

Однак у зшитку є те, що сатисфакційно структурує різнохарактерний матеріал, – перейнятість високими ціллю й метою як метафізикою, здатною оречевлюватися. І це – від талановитого, сповненого поетично-центристичних замрій М. Істина (його добірка) до Сержа Лифаря, генія мозольного ширяння в балетному танці (розлогий есей Р. Берези), спрямованого на універсальний успіх львівського скрипаля й педагога Юрія Соколовського (інтерв᾿ю Т. Молчанової), греко-католицького священника з Перемишлян, згодом «пароха концтабору Майданек» о. Омеляна Ковча (спогад його доньки Анни-Марії в подачі Л. Сеника), знакового для української історії редактора народовської газети «Діло» Івана Белея «зі Станіславова» (розвідка С. Бреславської), одного з найцікавіших – тихого! – реформаторів нашої лірики, поета й редактора Романа Кудлика (спогади В. Яворівського, В. Шпіцера, С. Антонишин, А. Содомори, Л. Долик, Ю. Брилинського та ін.), дисидента, прозаїка, поета, літературознавця і, як з᾿ясовується, художника – Любомира Сеника (стаття М. Зимомрі, М. Якубовської). Зрештою – сучасного художника-імпресіоніста найвищої проби Ю. Скорупського, родом із Рави-Руської, який пов᾿язав свою творчу долю з «містом вітрів» Чикаго (нарис Г. Стельмащук).

Так-от, усі вони, гадаю, добре відали/відають, що чинять і творять. Хоч є й різниця. Бо якщо, скажімо, І. Белей, на противагу своєму «експресивному» тезку-побратиму Франкові, цільово виважував кожен свій редакторський крок, і мета українського національного ідеалу поступово наближалася, то Р. Кудлик, у схожий спосіб провадячи літературно-мистецький «Дзвін», віддавався ще й благодатній хвилі поезування, коли відстань між ціллю й метою скорочується до мінімуму – створене одразу ж створює…

Десь так воно й у Ю. Скорупського: його «клодівський» (від Клода Моне) вибір, що передбачає граничну концентрацію на неповторності моменту натури, плюс віртуозна мастихінна пастозність, що, теж моментальна, додає зображеному, крім артистичного, ще й виміри об᾿ємності, у підсумку засвідчують злютованість цілі з метою.

А для о. Омеляна молитва, будучи духовним середником (ціль), втілювала, охоплювала й найреальнішу дійсність (мета).