Завантажити

своєму місці Котигорошко.
 
М а т и (гукає). Котигорошку, сину мій, ховайся! Котигорошко. А чого ж ховатися, мамо? Я подивлюся на нього, який він є.
 
Падають з дерева окремі листки.
 
М а т и (позираючи на небо). Хвалити бога, пролетів. Ти-бо тепер у мене єдиний, сину. (Втирає хусткою очі).
К о т и г о р о ш к о. Мамо, ви плачете?
М а т и. Та як же мені не плакати, коли стільки горя я зазнала від отого Змія!
К о т и г о р о ш к о. А що ж він вам зробив?
М а т и. Ох, важко і згадувати. Була в тебе сестра Оленка і було шестеро братів.
К о т и г о р о ш к о. Мамо, а чого ж я їх не пам'ятаю? Пі сестриці, ні братів.
М а т и. Тебе ще й на світі тоді не було.
К о т и г о р о ш к о. А де ж вона, моя сестричка Оленка? Де брати рідні?
М а т и. Змій заманив Оленку до себе, заманив і братів твоїх. Може, й на світі їх уже нема. Ніхто мені звістки не приносить, Котигорошку.
К о т и г о р о ш к о. Мамо, а чому ви звете мене так — Котигорошком? Адже ім'я моє Іван, а всі кличуть Котигорошко та Котигорошко.
М а т и. Отож як трапилося в нас горе, що не стало ні Оленки, ні синів моїх, пішла я до річки. Стою над водою, дивлюсь, виглядаю, чи не пливуть вони човном, бо річка ця в море тече, а десь там, над морем синім, живе Змій ненажерливий... Стою та гірко плачу. Коли де не візьмись вітер, здійняв хвилю на воді, вихрить курявою по дорогах, котить горошину. Підняла я тую горошинку, принесла додому, посадила в себе на городі. Виріс з неї отакенний кущ — густий та рясний. А на тому кущі тільки один стручок, а в тому стручку тільки одна горошина якась незвичайна, бо коли вечір настає, то вона вся так і засяє, мов лісовий світлячок. Тобі тоді ще й двох років не було. Підійшов ти до куща, зірвав стручок, випала з нього ота дивна горошина, а ти догнав її та з'їв. Від того й прозвали тебе...
К о т и г о р о ш к о. Котигорошком... Котигорошком. Мамо! (Надія раптом спалахнула в його оченятах). Мамо, а може, наша Оленка ще жива? Може, брати мої у неволі томляться, на злого Змія роблять?
М а т и (з виразним сумом). Хто ж до нього добереться? Хто його здужає? Старі люди кажуть — тяжкий до нього шлях, тяжкий і небезпечний.
 
Вбігають діти.
 
Б а т ь к о. Агов, сину, а йди-но сюди, щось покажу тобі.
К о т и г о р о ш к о (підходить). Що покажете?
Б а т ь к о. Бачиш?
К о т и г о р о ш к о. Камінь.
Б а т ь к о. Камінь-то камінь, та глянь, сину, який він великий! Це ж нам тут криниці не викопать, коли його звідси не забрати. Ось я людей гукну, хай допоможуть.
К о т и г о р о ш к о. А може, не треба, тату? Може, самі впораємось?
М а т и. Ой ні. Де там його вам підійняти.
Б а т ь к о (гукає). Агей, сусіди, а йдіть на хвилинку. Куме Павло! Куме Грицько! Степане! Микито! Агей! Ходіть-но сюди!
 
Сходяться чоловіки, жінки.
 
С у с і д и. Що тут у тебе?
Б а т ь к о. Та камінь. Сам не виверну, може, гуртом якось.
Ану, беріться!
 
Пробують.
 
Ану, ще раз, дружніше візьмемось!
 
Скидають свити, пробують знову.
 
С у с і д и. Бачу я, нам цього каменя не викинути. Тут треба пару добрих волів запрягти...
— Та й то чи витягнуть.
— Без волів навіть з місця не зрушимо.
К о т и г о р о ш к о. А дайте, тату, я попробую.
Б а т ь к о. І не пробуй. Де це видано, щоб у твоїх літах...
 
Всі сміються, але сміх уривається, коли Котигорошко вивертає камінь, бере на руки.
 
М а т и (злякано кричить). Сину!.. Ой сину, що ти робиш? Покинь, бо розчавить тебе. Сусіди. Покинь!
— Підірвешся!
— Скалічиш себе!
К о т и г о р о ш к о. І чого це ви так злякалися? Він не важкий для мене. Ось я його віднесу звідси, та й хай собі котиться до річки.
Б а т ь к о (здивовано). Камінь... Такий камінь підійняв.
 
Входить Капшивий дід, обвішаний торбами.
 
Д і д. А подайте милостиню старому, немічному... Подайте. не минайте...
К о т и г о р о ш к о. Почекайте, діду, ось камінь віднесу. (Несе, кидає).
 
Чути, як загуркотіло.
 
С у с і д и. Радій, мати, що такого сина маєш.
— Лицар зростає в тебе.
— Коли б мені отакого сина.
— Це наш захисник росте.
— Жили по сусідству, а й досі не знали, що в хлопця така сила богатирська.
М а т и. Люди добрі, я й сама не знала.
С у с і д к а. І звідки вона в нього взялася?
М а т и. Мабуть, від отієї дивної горошини, що він її з'їв маленьким.
 
Входить Котигорошко.
 
М а т и (обмацує його). Цілий... не ушкоджений... Руки теж цілі, плечі... голова...
К о т и г о р о ш к о (до жебрака). Зараз, дідусю, щось вам винесу. Почекайте. (Побіг до хати).
 
Старого оточили люди.
 
С у с і д к а. Здалеку йдеш, жебраче?
Д і д. Ой, здалеку. Ходжу по землі, прислухаюся, до горя людського придивляюся.
Б а т ь к о. І що ж ти, діду, побачив, що почув?
Д і д. Коли б сльози зібрати народні — повноводної ріки не було б на світі.

читати