Завантажити

європакетах вікон новобудов
Неможливо унаочнити власну самотність
Маленької людини, загубленої серед хмарочосів
Пилинки у сонячному промінні,
Вихлюпнутому на брунатний стіл,
у самісіньку синю чашку з ранковою першою кавою,
в білі відблиски молока у філіжанці поряд,
Світла, вилитого неповторимим обличчям ранку
У твоєму домі
Твоєму місті
Весни, що наступила ось щойно,
Слід у слід за передчасною чужою зимою.

. Міріам

1.
Знаєш, коли у оливкового дерева
Від старості
залишається тільки кора,
вона продовжує плодоносити.
Пульс життя б’ється в кількох міліметрах того,
що колись називалось «стовбуром».
Намистини оливок натомість ніколи не падають в землю,
Чіпко чіпляючись за впаяні в порцеляново-синє небо чорні обриси гілок.
Олія, плоди, тінь у спекотний день,
Зрештою, схованка втомленим подорожнім –
Користь оливкових гілок
В історії сучасної промисловості,
Вже не кажучи про культуру,
Важко переоцінити.

2.
Тут, на шляху з пустелі до аеропорту,
Згадуючи туристів, випадкових і ні перехожих,
Воїнів і студентів,
Тих, хто приїхав віддати данину всьому,
чому було варто її віддати -
Поодиноким горам, які оточили Цфат,
Галанським висотам,
Канні і Капернауму,
Галілейському морю,
Мертвому морю,
Червоному морю,
Лев’ячому серцю Єрусалиму, -
Я розумію, що насправді всі ці мої екскурсії
Не так вже й багато важать.
Зрештою, все це можна спокійно прочитати у різних книгах,
Листівках,
А також туристичних путівниках.

3.
Тому тут, відпочиваючи після своєї пустелі, -
Житла верблюдів і бедуїнів,
Оселі згублених душ, несказаних слів,
Численних снів жертв світових терактів,
речень незапланованих дітей,
свідомо реалізованих не-зустрічей,
А також всіх інших подорожніх ночі,
зігрітих в просторих шатрах надзвичайно міцною кавою, -
Кавою, завдяки помолу якої колись давно було винайдено барабани, -
Саме тут, притулившись щокою до стін особистої,
Приватної,
Нічиєї вуличної
оливкової кімнати
Я дивлюсь на квітневе сонце,
Яке котиться вогненними колісницями з розкритих долонь Гіват Рам
Вниз, до наростів солі в твердому склепінні через силу солоного моря,
і думаю: знаєш, особливо приємно саме тут,
У спеку, на довгій на півдорозі до аеропорту,
Переповненого маленькими літаками,
Згадувати все те, що я не стала тобі писати.
Згадувати все не сказане,
Розуміючи,
що правду ніколи не скажеш саме так, як потрібно,
наші слова ув’язнено в тілах риб,
в гранатових зіницях птахів,
Правда не належить нам,
Правда належить голубам, - сірим, білим,
які, лаштуючи гнізда своїм сім’ям,
щовечора гортають листочки з проханнями,
листи побажань, знаки оклику вдячності,
Затиснені у щілинах каміння Стіни Плачу,
Стіни Надії,
врешті, всіх інших стін
Кімнати Вічного Сподівання.
Варшава - Єрусалим – Карміель - Цфат – Київ – Львів – Станіславів – Вроцлав — Краків,
2005-2007

*

З збірки “Щонеденність”

Березневі прогулянки

Самотність в моєму місті дійсно дуже проста, -
Це - як рахувати дні, що залишилися до ста
Років, або стовпи ліхтарів в ритмі пустих алей,
Або - розрізняти в небі темний вишневий клей,
Кольору, що такого більш не було ніде
В жодній із подорожей. Це щось дуже просте, -
Бути собою вдома; бути одним, самим.
Бути тим, хто уважним поглядом випроваджує дим
В яблунь сумнівні сутінки, у березневий сніг,
У вічний маршрут примари, що, не відчуваючи ніг,
З гір позахмарних з вітром падає в твій поріг,
Так, ніби хтось насправді двері відкрити міг.
Самотність в моєму місті крихітна і проста, -
Легша від поцілунків поштувки або листа.

*

Нова осінь

Носиш в собі це, як сором, як ніжність, як ніж,
вийми котрий, - помреш.
Носиш, не думаєш більше про те, в який спосіб живеш,
Як ти старієш, чи дійсно, як інші, помреш,
носиш, не думаєш більше уже ні про що,
ні про ніщо.
Носиш, як сутність, як спробу позбавитись грат,
Носиш свій шах, що постійно затримує мат,
носиш, як власний перелік непотребу, сонячний жаль,
носиш, як шаль,
носиш, як спробу зблювати свій стриманий крик,
так, ніби звикла. Звик.
Носиш в собі це, як хмарку метеликів, туфлі чи біль
Носиш все те, що примусить тебе відійти,
Носиш в собі це, як сонце, як місяць, як сон,
Ніби квиток у останній потрібний вагон.
Носиш і знаєш - із світом ви звично на Ви,
Ніц не побачиш крізь біль, тож поволі пливи
Звично і вправно ця осінь крізь тебе росте
Страшно зронити це тихе кохання просте

*с

толапі гекони сталевих кондиціонерів
засмоктують смуток і сни, тіні снів, транспарантів
у місті моєму блукають замріяні леви
з повільних щоденників бідних мандрівних вагантів.
У місті моєму так димно, так дивно і гарно,
У місті затісно від куряви гілок квітневих.
І місто на К. побіліло сьогодні не марно:
Цвітуть абрикоси і сплять срібноколірні леви.

*

щонеденність

Прохолода відлиги торкається шкіри, і мова
Переймається ритмом квадратиків білих балконів
Силуетів розпливчастих тінь благовіщення слова
Що стоїть на порозі соромлячись світла кордонів
Це весна не назавжди вона випадкова і

читати