Завантажити

чиста
Білим світиться хлопчик з собакою жовтою в парку
І невміння любити все те, що вважають корисним
Компенсує свобода як здатність любити цікаве
Прохолода весни розважає асфальти сузір’ям
Постзимового бруду недопалків зірок монеток
Сухо строго і так, ніби вперше побачивши пір’я
Тихий янгол відчужений місто узяв в оберемок
І в обіймах його ніжна стриманість стисне за плечі
сині кулі вітрин міста К., новорічні прикраси
Так спускається вниз прохолодний і сяючий вечір
На ворота, дахи, ліхтарі і будівлі рембази.

*

Середньовічний вчений

1.
Господи, їх обвинувачення у єретичності думки
Всі, безумовно, мають підвалини чи й підстави.
Що їм поясниш, - і з цього міста я забираю клунки.
Шлях у майбутнє з ранку привів мене до застави.
Що тут казати, Г-споди, - зрештою, обіцянки
Не перерахуєш мідним і не повернеш решту.
Золотом кліпне сонцю мідна зелена клямка
Нині уся наука – подорож від арешту.

2.
Я не завинив, не зрадив і не продав. Невинним
виправдовуватись не варто – принизливо й ні до чого.
Пси Твої розшукали щось на зразок провини,
Вплутуючись в мої особисті стосунки з Б-гом.
Не поясню нічого, кину напризволяще
Плівки, нотатки, записи пошуків, - пес із ними.
Я не завинив, Г-споди, перед Тобою, знаєш?
Знаєш, Чиє перед смертю з духом виштовхну ім’я?

3.
Знаєш. Тому спокійно перебираю речі,
Найголовніше сказано, вписано в кров і лімфу.
Пошуки істини тут – це варіанти втечі
Та думка у цім краю ніц не нагадує німфу.
Ти зрозумієш, Б-же, - чи, може, Ти передбачив
Всі оці складності з владою, серцем, скаргами, непокоєм?
Навіть якщо я помру раніше, ніж Ти побачиш
Світло моє, - це лиш прискорить врешті розмову мою з Тобою.

*

етюди

Блідо-сірим і білим ранковими Dworzec Centralny
Обливає обличчя гермесів будинки палаццо
Тонко і обережно гілки чорно-білі каштанів
нерозважно зважають, чи варто у березень гратись
Жовтуваті і теплі фасади світанків спокійних
Вимагають на мапі ранковій присутності снігу
Я збираю ескізи, готуюсь до інших, олійних
І іду на пленер, наступаючи тільки на кригу

*

Натюрморт на тлі міського пейзажу,
позбавлений розділових знаків
Кольорові дахи капелюшки ранкових кварталів
Сіро-біла пітьма перших кроків тривожного ранку
Зафіксовує колір дверей як зелених коралів
Моє місто тремтить у холодних обіймах світанку
Так виходячи геть я забуду що не забуваю
Віддавна відніколи відколи спокутую пам’ять
Зайва справа спішити однаково вчасно трамваї
Дзеленчать на зупинках коли я на них не встигаю
Це не місто це сон це ранковий побіжний неспокій
Що притримує день заливаючи вікна картини
Білим світлом несказаних слів що триватимуть доки
Я їх не напишу не розставлю правдиві причини
Ні не туги не жалю не жодної в світі печалі
Не кохання а спалаху сонця на лезі емалі

*
ранковий джаз

в такі спокійні, окреслені, позастатеві ранки ти особливо чітко різниш багатокрапки
зерняток кави, що сипляться в кавомолку з тріском пікселів масок Джона Малковича,
не залишаючи сумнівів щодо того, що нині дні подібні один на одного навіть за кольором.
Статистика свіжих вражень повідомляє, - серце почувається краще, ніж, скажімо, печінка,
Тиск і пульс видають в тобі того, хто думає, - чи існує? – Ну, неважливо, головне, панікувати
ще нібито рано, -
Не зважаючи ні на що: ні на погані новини дружньої стрічки, ні навіть на те, що ти ніколи не
зловживаєш статистикою,
справедливо підозрюючи у ній наркотичні властивості хвороби нового часу.
Так, пам’ятаючи що завгодно, окрім того, що дійсно потрібно, ти нібито щось говориш
Думаючи мимохіть випадковість, ось, приблизно, таку: в більшості із відомих тобі мов
Слова „любов” і „література” починаються з однієї й тієї ж літери, - і не тільки тут,
У східноєвропейських сутінках, але й у більшості інших, переважно - західніших країн світу,
Де ніхто не підозрює про існування кириличних знаків; про твоє існування;
Про зоряні маски зернят майбутньої ранкової кави;
про позастатичні, псевдостатичні, наближено статистичні
сірі ранкові настрої або думки
Де, можливо, наразі лунає саме той джаз, який ти насправді так сильно любиш.

*

З збірки “Восьмі нотатки з міста К.”

бібліотечні дні, коли ти випадаєш з ритму життя посереднього громадянина,
мислиш уривками книг, котрі ніхто давно не читає, окрім купки ентузіастів, -
все це відволікає від актуальних подій, змушує бачити сни, чиї кольорові спини
радісним натовпом перекривають вихід до дійсності, бо тільки з ними ти не боїшся впасти.
Дивно, але твій час, розмножений в архівах і букіністах, книгарнях і верхотурах
старовинних книжкових полиць, як і твої спогади щодо небачених гір, будинку в горах і саду,
все ж окреслюють щось важливіше від "зараз", - як занадто монументальна архітектура
та поведінка еміграції чи еліт свідчить про особливості розвитку тоталітарної влади.

*

Вечірній сонет

Усе, що відходить в минуле, належить мені.
Належить пустим територіям слова; мистецтву,
Чий маятник тихо гойдається, і на струні
Котрого у струмі

читати