Завантажити

прикраси,
В яких вже не буде тут – вже ні тебе, ні мене.
Залишаться маски скульптурні, ознаки, окраси
Твоїх бестіаріїв, коней, грифонів, жінок,
Їх каріатид, вкотре зраджених птахами, вітром.
Залишиться брук, вередливий трамвайний дзвінок,
Твоє експресивність, обличчя твоє непривітне,
Прекрасне і втомлене, втомлене втомою тою
В яку ти береш тільки думку про Б-га з собою.

3.
Мій особистий Львів, мій непривітний лев,
Моя приватна тінь, посріблена, охайна,
Дурнички навісні в листах моїх дерев
Моя приватна ніч, таємна, одностайна, -
Змовчу тепер, бо для моїх сивих прикрас,
Які мені ти дав, слід зберігати тишу.
У темряві твоїй тремтить у лампі гас,
І жовтня вже нема. Що ж може бути ліпше, -
Блукати містом, - тут, тепер, насамоті,
І вимикати спалах старенької цифрівки,
І мати на меті в останньому листі
Замість затертих слів на певний колір плівки
Вписати настрій, - вже небезнадійний, вільний,
Погідний тиск буття, щасливий і несильний.

*

У моєму місті, схоже, ніколи не буде джазу:
концертні зали зачинено, джаз-радіо не працює.
Лише ресторани пропонують водночас усе одразу:
їжу; напої; розваги; і трішки музики. Я не чую
Відповідного темпу. Не відчуваю ритму.
Спокій загублено, знову відновлено, знову
загублено. Ніби сон чи думку у хмарках диму.
Ніби дуже суттєву річ наприкінці промови.
Коли повертаєшся нині увечері, всі сузір’я
тонко складаються із поодиноких крапок,
та тобі неважливо, скільки променів у світила:
Головне, щоб воно світилось і, бажано, гріло.
Саме це час і мав на увазі, стискаючи свої лапки
на вузьких зап’ястках розгубленого подвір’я.

*

формальні стосунки з текстом
перекреслюєш зайве
начерки коми
абзац
форми тиску і напади
дихання світлих
пустот
за котрими не тексти
а щось неймовірне
за нас
чи скрізь нас переходить
у якість інакших
щедрот
Це повітря не втиснено
в тексти слова
не тому
Що затісно йому
у трагедії мовлення
Ти
Просто тексти наразі
вміщають щось менше від
сну
І нездатні суттєво
торкнутися до
висоти
у якій чи не море не небо
не воля не врешті
слова
тільки вітер безмежний
ідея без форми
жива

*

химерні сни

у зламаній скриньці власні листи неіснуючим адресатам
бачиш і не дивуєшся в жодному разі зливі в іншому місті
де здається одна-єдина людина знає твоє ім’я і часто
його повторює хоча ти не знаєш хто це і не розумієш змісту
жодного вчинку твого оточення зграї котів у теплій кав’ярні
не вмієш читати написи незнайомою мовою на кольорових стінах
і на твоєму місці будь хто помер би давно героїчно чи навпаки марно
тільки ти тиняєшся густими провулками боса калюжами по коліна
хто всі ці люди навіщо сюди приїхав передбачати чуже майбутнє
розрекламований легковірами маг що всім їм треба від тебе
коли остання сторінка була особливо важливою і незабутнє
міститься лише в книзі яку ти носиш з собою читаючи просто неба
снились дощі в невідомому місті ти роверисти у карнавальних костюмах
ранком все зникло залишилось сонечко на жалюзі паралельних струнах

*

Час у частинах цієї осені випадково
закриває книги чужі і важкі вересневі куліси.
Важко сказати, котре із слів наразі готове
Бути написаним; стати таємним і світлим лісом,
В серці якого врешті антракт скінчився,
і психологічність дій поступилась нарешті волі
Бути; переживати буття саме тут, де ти опинився,
де залишається грітись біля багать у копальнях солі
Вірності нерозривних зв’язків почуття і думки,
Точності жесту, зверненого нам усім і в нікуди.
Перекладати початок жовтня, складність його керунків
Нині дорівнює не встигати більше уже нікуди.
І, блукаючи, розгубившись тут, серед повільних екранізацій, знову
Не відриваючись, дивишся тільки в срібні і жовті ріки і течії мови.

*

Я любила ці дні, - блідо-сірі, повільні, останні
Теплі, що розкладають пасьянси пожовклого листя,
Прикрашаючи місто. Інтарсія стиглих каштанів
Перетворює осінь в важкі і коштовні намиста.
Смальти тихого кольору тишу самотню замкнули
На прогулянок сталі маршрути і оклики птаства.
В цьому місті моїм є його провінційне минуле, -
Це єдине, із чим в такі дні унаочнено братство.
Жовте листя, руде, - гідний фон надвечір’ю сьогодні.
Тільки пари сімейні з туристами містом блукають.
Сірий день, безтуманний, сухий, прохолодний
Позначає епоху тепла, що добігла до краю.
Але кращого світла, ніж це, ніж розсіяне ніжно
Не існує ніде, в жоднім місті, у дальнім чи ближнім.

*

Перебираючи намистинки, прикраси, старі блокноти,
позаторішнє вбрання, тепер занадто велике,
перераховуєш мрії, які нікуди не ділись, всоте,
відсторонено думаєш, - впертість - це просто лихо,
впертість - це лихо, і послідовність також.
Тут, яку собі зранку не діставай пластинку,
маєш інерцію намірів, звичку до звуків, маєш
все, через що мінливість в твоїй особі знайшла зупинку.
Вкотре, як критик, який звикає громити певний
напрям в мистецтві, слухаєш свій концерт Сарасате,
думаючи, - якби цей напрям нарешті зник, розчинився,
бідний критику, про що б тоді ти врешті почав

читати