Завантажити

у чомусь, на спробу вибачення,
ні - на рядки нової колонки "цей день в історії".
Коли ти чуєш "більше не буду", не посміхаєшся, знаючи:
більше уже не треба; все, що могло, уже сталося. Глорія
патрі, глорія мунді, голос Господень, гласи різних походжень -
все це тебе не стосується, позаяк снігом заліплено все,
що тільки могло, включно із пам"яттю, але нових надходжень
передбачено стільки, скільки ще можна витримати, - ніби пісень
груп, впаяних ідеальними колами в тіло вінілу, в серце твоєї згадки,
як біографій знайомих або святих, чиї невиліковні помилки стали
основою певних напрямків у мистецтві, релігій, абощо. Твої закладки
в старих книжках досі тримаються на їх прозріннях, котрі включали
все ж щось більше за спробу ненормативного жесту: спробу сказати правду, зламати долю.
.... Ласкавий стриманий ранок, в котрі звичайно не віриш ані в слово "завжди",
ані в "ніколи".


*

Спогад про місто К.

усіх, хто там був, інфіковано: обрисом міста,
його переходами, білим осонням зимовим,
кав'ярнями; кнайпами; зелені плямками листя;
загостренням дахів і тиском сердечної мови.
Усі, хто там був, вже не вміють поїхати звідти,
назавжди кудись повернутись, забути про нього.
З самотньої точності міста розсипались квіти
і дивні створіння у сни, де в присутності Б-га
ні сумнівів вже не існує, ні жодних питань.
Бруківка карбує у площі і вулиці знаки
таємної спільності, которою більше від знань
Позначено всіх, хто були там, і білі ознаки
їх спільно побачених снів - це перелік бажань
торкнутись найтоншого, знову побачити Краків.

*

Сутінки Сутіна тиснуть м"ясними рядами
місто вечірнє, закуте у зоряну крицю.
Рваними нервами день попрощався із нами,
і відійшов, тонкорукий, німий, гостролиций
дбаючи тільки про те, що, караючи, небо
може тобі надіслати хіба що гидливість.
Так ти житимеш, дивлячись поперед себе,
подумки лічачи все, що уже не змінилось
і вже ніколи не зміниться, думай про це
так чи інакше, змиваючи порох з лиця,
подумки знову ж йдучи на чергове кільце
де лиш один адресат, та немає кінця
всім цим твоїм недописаним тихим листам
вкинутим в осінь без намірів і без підстав.

*

Нічні розмови

час кружляє над снами, у котрих ти робиш потрібне,
і говориш суттєве. Блукаєш містами непевно.
І кожне з твоїх сновидінь цього ранку подібне
на сповідь про те, що кохання і час недаремні,
що все, що ти робиш, робила, зробила, нарешті колись
увійде в тоненьку брошюрку, де точні слова
комусь намалюють епоху, період, наскрізь
пронизані кольором слів "невичерпно жива
потреба дивитись на текст відповідного зросту
що перемагає обмеження світу важкого, важкого,
бо злість не буває сильнішою тихої млості,
В якій, імовірно, звертатись простіше до Б-га”.
... Прокинувшись, думаєш — нині наснилися гості,
дорога з якими є стерпною, більше нічого.

*

читаючи емігрантів, №...5

наразі вітальність відштовхує словом "назавжди",
нахабністю, рухами, бридкістю окресів стилю.
На вулицях сніг зайві враження м'яко розмаже, -
під Рубенса колір курятини в камерах грилю,
під надлишки сонця сформовані риси обличчя,
де, окрім історій, вдруковано літери міфу...
Твій знак заперечень відверто і надто окличний -
тож врешті іди, забирайся нарешті, Сізіфе:
в інакші місця, де важка безсенсовна наука
твоєї важкої і впертої праці гарячність
звучатиме легше, де тембром мінорного звуку
байдуже, працюєш ти, тягнеш цю лямку чи плачеш,
не так дратуватимеш там - пересічності думку,
й відчуженість простору - зайвістю власної вдачі.

*

що тобі сірість ця, випадок, випадковість,
закономірність змін віку, епохи, року, -
ти перечитуєш зиму, ніби повільну повість,
надто самотню, надто довгу, - або коротку -
з точки зору небес, котрим бракує звуку,
котрим бракує знаку про небуття відсутність,
що їх уявляєш легко, ніби охайний купол
над кожним будинком міста, де осоружна сутність,
блідість твоїх відчужень, рухів порвані ноти,
снів непевні блукання у гірних нетрях чи кнайпах -
все лише здатність жити в світі, напевне, всоте,
і святкувати свято так, як святкують зайди:
легко і осоружно, швидше за все, в дорозі,
швидше за все, в молитві, схожій на пересторогу,
знаючи, що, напевне, в темряві, на морозі
легко казати вкотре правду своєму Б-гу.

*

Дзеркала порожніх кімнат
Холодію тоді
Коли бачу зачинені двері
За котрими тобі
Довіряю у спільній химері
Надзначних почуттів
Тиск високий і рухи звичайні
Майже все через що
Зачиняю ці двері
Охайно

*
говорити з
тобою на будь-якій з
всотаних мов
говорити окремими мовами серця чи думки
словникових запасів розрізати клітки пакунки
випускаючи коней грифонів потворок і сов
розпускаючи чутку про те що частинами світу
його тіла застиглі у надмірі термінологій
ми досліджуєм плутані мапи та генеалогій
не знайдемо однаково окрім хіба що транслітом
скориставшись спокійних пейзажів містечок чи міст
безнадійно коротких як зустрічі знаків сезону
есперанто наземного транспорту власне до скону
прокладатиме вічний погідний

читати