Завантажити

різні пори року, стан атмосфери: ось вона – перевага літаючої особи. Побачити всю різноманітність картин з ілюмінатора просто неможливо. До того ж, різні випадки робили кожен рейс пам’ятним. Тому мені хочеться розповісти про ті часи.
Не відокремити, не відірвати моїх спогадів про перемоги над третім виміром від доброї пам’яті про товаришів. Разом піднімалися над землею, разом заривались у ґрунт, пеклися на сонці і мерзли, сьорбали однією ложкою (це у 20 столітті), когось любили, а когось зневажали.
Хтось пише про війну саме як про війну: кулеметні черги, вибухи, друзі падають праворуч і ліворуч. Кожному своє. Мені гріють душу невеличкі епізоди, так би мовити, позабатального життя. Наше невеличке озеро. Хай навіть не озеро – штучно виритий басейн, в якому, однак, плодили каченят справжні качки. Наш прекрасний воєнторг – острівець щастя на території частини. Перукарня. Поштар. Наші гості – відомі артисти, музиканти, співаки. Фотографії з батьківщини. Ми пишалися ними. Хотілося жити по-людськи. От про що я писатиму, а ви не судіть за невишукані слова. Пишу, як умію, проте намагаюсь робити це від душі.

Чотири з половиною роки служби – це сім типів літаків і два – гелікоптерів. Це м’який стиль керування цивільних пілотів у контрасті з військовими екстремалами. Це переваги герметичних салонів з милом у туалеті і негерметичні нутрощі Ан-12 з цинковим відром про всяк випадок. Є що порівнювати. Але як би не було моторошно, чи до кісток холодно, після кожної посадки хотілось літати і літати.

Ту-154. Вперше ставши коло літака, реально оцінив розмір, чистоту ліній і витонченість керованої стріли. А в ній, між іншим, сто тон ваги. Для сучасної чудо-техніки небагато, але, уявіть, - сто тон на десятикілометровій висоті. І там, де температура повітря навіть влітку мінус 55, в салоні тепло, та затишно. Відносно, все відносно. З-за спини трошки свистить – рівно працюють турбіни. Сусід задає хропака, а мені на таці подають варену курку. А ви теж звикли перекушувати в дорозі?
Покоління 154-х помалу відходить, позначившись в останні роки серією гучних катастроф. А взагалі-то, позаду лайнера три двигуни. Два, чи три – яка різниця? Така: три – надійніше. Змовкнуть два, машина сяде на останньому. Хоча… До всього потрібні вмілі руки. Вони були і, маю надію, є в авіації. Не сьогодні про це писати.
Сучасні лайнери «розбещують» пілотів, перебравши на себе всю чорну роботу під час перельоту. От, наприклад, була така спеціальність – бортінженер. На літаках останнього покоління інженерів вже немає. А на Ту-154 він відповідав за роботу бортових систем, як то перекачка пального між баками, за дрібні, проте важливі маніпуляції, лишаючи командиру корабля і його праваку головну функцію управління – пі-ло-ту-ван-ня. Коли Боїнгами керували двоє-троє, наші екіпажі складались із трьох-чотирьох пілотів. Живі комп’ютери. Проте, 154-ті «тучки» були не гірші породистих 737-х Боїнгів. Принаймні, вони вискакували на кілометр вище легко. Висота, знаєте, це перевага.
Можна поринути у безкінечну суперечку, вболіваючи за своє. Що там кажуть американці? Їхні двигуни, бачте, тихіші за радянські. Ото біда! Зате наші дешевші, їх можна полагодити «в полі», вони… Тьху ти! Нащо воно мені? Я пасажир, я – любитель. Мені навіть нецікаво, назустріч чому я лечу. Захоплює сам процес.
Перисті «матрасики» пропливали далеко внизу і з такої височини побачити щось невеличке аж ніяк неможливо. А от коли під крилом суцільна хмарна ковдра, то на думку спадають бабині розповіді про райське життя на небесах.
Вас лякають чорні-пречорні хмари? Такі, як смола. А як смола в уявному пеклі? Отож! Та коли ще й такі, що сиплють блискавками, б’ють градом, або несуть зливу надзвичайної сили. Можливо, ви не бачили справжніх тайфунів і не було так темно, наче вночі. Але, розумієте, про що кажу. Одного разу дивився на таке страхіття. Воно накрило небо над Базельським аеропортом. Здалеку схоже було на величну виставу. Страшна тінь рухалася землею. Спалахи. Віддалений грім. Жодної краплі ще не впало донизу, проте, ось-ось… І під тим жахливим
покровом один за одним пливли сліпучі вогні літаків. Лайнери йшли на посадку кожні дві хвилини. А наді мною глибока синь, сонце сліпить, земля просить вологи.
Чому вони такі чорні? Тисячі тон води. Море ж таке синє у ясний день, хоч там, під товщею, - ґрунт. Хмара мусила б бути велетенською лінзою, збільшуючи сонце стократно, спопеляючи фокусом сонячних променів не тільки все живе, але и саме каміння.
От і ні. На те Бог мудрий, щоб ми жили і дякували Йому. Більша частина світла, стикаючись з хмарами, відбивається назад, у космос. Дивимося знизу – чорно. Дивимось з борту літака – аж сліпить від білизни і міниться різнокольорово. Така краса! Хочеться бігати по хмарах. На землі, може, все летить догори дриґом, людоньки ховаються по «норках», а над усім цим – святкове сяйво, урочистий палац для не багатьох.
Коли лайнер проривається крізь щільні хмари, або зісковзує з височини, він

читати